Алєксандр Тарасов
Світова революція-2.
Повернення до ґлобальної революційної стратеґії з урахуванням досвіду XX століттяПередмова автора з 2009 року
Звертаю увагу читачів на той факт, що ця стаття була написана в жовтні 2005 — січні 2006 року, себто майже чотири роки тому. Тому всі порівняльні дати в тексті (наприклад, «15 років тому») слід співвідносити з часом написання статті — так само, як і статистичні дані, приклади тощо.
На неабиякий свій подив, мені не вдалося протягом наступних років знайти жодного видання — паперового або електронного, включаючи ті, які вважалися безумовно лівими, — яке погодилося би опублікувати цей текст. Чомусь він викликав натуральний жах і здавався «занадто радикальним» (взагалі або «за даних умов»).
Тому зараз, коли така можливість з’явилася, я принципово вирішив нічого не міняти в тексті статті, залишивши все так, як було чотири роки тому, — для того, аби дати читачам можливість теж подивуватися й подумати над запитанням: яку ж таку «крамолу» знаходили редактори в цьому тексті?
Хоча, звичайно, я міг би додати багато прикладів. Скажімо, приклад виборів у Ґватемалі, де Риґоберта Менчу впевнено перемогла в округах, населення яких практично не знає іспанської, а говорить мовами майя-кіче, — і програла в ідентичному соціяльному середовищі там, де населення говорить іспанською мовою й де воно тому виявилося нездатним протистояти витонченій передвиборній демаґоґії буржуазних партій. Або приклад Непалу, де маоїсти, прийшовши до влади, виявилися примушеними тотально перекласти свою документацію, пропаґанду й т.п. анґлійською — і відразу експерти зі спецслужб Індії (а також Великої Британії й, очевидно, США) змогли, скориставшись з мовної доступности інформації, швидко розробити та запропонувати своїй клієнтурі в Непалі такі стратеґії, які створили більш ніж серйозні проблєми для маоїстів. Або приклад Колумбії — єдиної, наскільки я знаю, країни, де не праві, а ліві (ФАРК-ЕП) випробували тактику руйнування інфраструктури (підриваючи нафтопроводи, лінії електропередач тощо). За це всі инші ліві їх таврували або соромили (залежно від ступеня співчуття до боротьби ФАРК) — і нарешті переконали відмовитися від такої тактики як від «клясово чужої». Тим часом до початку цієї кампанії ФАРК мали навряд чи 4,5 тисячі бійців, а під її кінець — 12 тисяч, що говорить про правильність матеріялістичного підходу до політики (не забуваймо, що політика — це всього лише концентрована економіка). Нарешті, я міг би написати про істеричну вимогу американської адміністрації вкінці правління Буша-молодшого автоматично застосовувати військову силу проти будь-якої країни, котра пробує обмежити доступ США до вуглеводневих ресурсів. Себто знову, як уже було багато разів протягом останніх ста років, праві (капіталісти) виявилися на практиці набагато більшими матеріялістами, ніж ліві! І думаю, доки ситуація не зміниться, доки ліві не перестануть протиставляти збройній силі моралізування — ніяких перемог ліві не здобудуть. Прихований ідеалізм мститиме за себе.
3-7 вересня 2009 р.
Всесвітньо-історична поразка радянського блоку в третій світовий («холодній») війні дає нам можливість повернутися нарешті до теми революційної ґлобальної антибуржуазної стратеґії.
Протягом XX століття така стратеґія, засноване на ґлобальному баченні й клясовому підході, пропонувалася всього два рази. Перша була запропонована більшовиками, які добре розуміли, що доля Російської революції залежить від революції світової, що ніяка «побудова соціялізму в окремо взятій країні» неможлива — і свідомо робили ставку на світову революцію. Для здійснення цієї мети, власне, й був створений Комінтерн.
Спочатку світова революція мислилась як революція в розвинених европейських країнах, але досить швидко більшовики перенесли свою увагу на країни «третього світу», в першу чергу на колоніяльні й напівколоніяльні країни Азії.
Ця стратеґія була відкинута після контрреволюційного сталінського термідоріянського перевороту. Дрібна буржуазія, що вона прийшла до влади в СРСР у ході цього перевороту, (конкретно — чиновництво, а за соціяльним походженням переважно — дрібна сільська буржуазія) у жодному разі не була зацікавлена в продовженні революції, у революційній боротьбі й у неминуче пов’язаних з нею ризиках. Як усяка буржуазія, вона прагнула стабільности (і той факт, що в специфічних радянських умовах чиновництво було лише віртуальною дрібною буржуазією, суті справи не змінює, оскільки стабільність — це катеґорія соціяльної психолоґії, соціяльної поведінки). Революційна стратеґія клясового конфлікту була замінена контрреволюційною стратеґією Realpolіtіk. Клясова позиція була замінена державною, себто протистояння клясів і їхніх політичних представників було замінено протистоянням держав і — пізніше — протистоянням військово-політичних блоків (НАТО й Варшавського Договору, Заходу й Сходу тощо). Це стало відкочуванням до клясичної політики, що вона завжди проводилася на міжнародній арені державами, заснованими на клясовій експлуатації.
Суспільний лад, що утвердився в СРСР (а пізніше й у його сателітах), — суперетатизм (про суперетатизм докладніше див. мою статтю «Суперетатизм і соціялізм» // «Свободная мысль», 1996, №12), заснований на поєднанні індустріяльного способу виробництва з державною власністю на засоби виробництва, будучи парним і в справжньому смислі слова альтернативним капіталізму (альтернатива, нагадую, — це вибір із двох і більше рівних варіянтів) у рамках одного — індустріяльного — способу виробництва, об’єктивно був орієнтований на включення в єдину з капіталізмом світову економіку, на мирне співіснування, а не на війну до повної перемоги.
Безумовно, радянська верхівка з часів сталінізму була готова відмовитися від протистояння з буржуазним світом, але не могла цього зробити через позицію буржуазного світу: експропріяція засобів виробництва в приватних власників настільки злякала буржуазію й послужила настільки небезпечним прикладом, що відмова від конфлікту між СРСР і капіталістичними країнами могла бути заснована тільки на поверненні експропрійованої власности її колишнім власникам і показовій екзекуції експропріяторів. Розуміння цього змусило сталінське, а потім і постсталінське керівництво продовжувати державне, військове й ідеолоґічне протистояння із Заходом, тим більше що апеляція до Жовтня 1917 року була єдиною підставою леґітимности цього керівництва.
Одначе стратеґія державного протистояння була з самого початку приречена на провал: це була типова, добре відома з історії клясових експлуататорських суспільств стратеґія, заснована на державній мобілізації, себто в кінцевому рахунку на матеріяльно-технічному протистоянні наявних сил і ресурсів (включаючи воєнну й людську силу). Очевидно, що СРСР (навіть із сателітами) був слабкіше (мав менше ресурсів) за инший світ (світ капіталізму). Крім того, з причин ідеолоґічного характеру (оскільки радянська суперетатистська верхівка мусила користуватися чужою собі соціялістичною ідеолоґією — як прикриттям) СРСР не міг так відверто грабувати й експлуатувати країни «третього світу», як це робив Захід.
Отже, поразка СРСР із союзниками в цьому ґлобальному протистоянні була лише питанням часу. Ця поразка й трапилася 15 років тому — у нас на очах — незабаром після того, як на Заході виникли ТНК із обсягом капіталізації, що перевищував обсяг капіталізації СРСР (слід розуміти, що у світовій економіці Радянський Союз виступав як одна величезна монополія, що була змушена — на відміну від західних монополій — конкурувати з усіма по всіх видах продукції, по-перше, і витрачати величезну частину прибутку на підтримку збройних сил і соціяльні цілі, по-друге).
Клясовий конфлікт, на відміну від державного, розвивається за иншими законами й заснований на иншому принципі: це не боротьба різних країн і блоків, коли протиборчі сили готові навіть до тотального знищення всього населення й усього народного господарства на території супротивника, а боротьба протиборчих клясових сил за одні й ті самі народно-господарчі об’єкти (та ресурси). Жодна із сторін у цієї боротьбі не зацікавлена в руйнуванні й знищенні (тим більше тотальному) цих об’єктів і ресурсів. Ніякий хай навіть найшаленіший реакціонер не буде скидати атомну бомбу на свої заводи тільки через те, що ці заводи в цей момент захоплені його ж робітниками. Саме цей фактор обмеження дає реальну можливість революційним силам перемогти навіть у тих випадках, коли супротивник об’єктивно сильніше.
Другий раз ґлобальна революційна стратеґія в XX столітті була запропонована Ернесто Че Ґеварою — у його знаменитому «Листі на Триконтиненталь». Нагадаю, що в цьому листі Че проголошував США ворогом людства, закликав до створення «двох, трьох, багатьох В’єтнамів» у країнах «третього світу» — для того аби, по-перше, відрізати імперіялістичні країни від розташованих у «третьому світі» сировинних, енерґетичних та економічних баз імперіялізму, а по-друге, аби втягнути імперіялізм у таку кількість локальних військових конфліктів на території капіталістичної периферії, що змусило б імперіялізм надірватися економічно. Фактично, Че запропонував стратеґію ґлобальної партизанської війни — з обов’язковим переносом її на територію країн «першого світу», щоб противник не міг почуватися спокійно навіть у своїх цитаделях, у капіталістичній метрополії, щоб він був змушений вести збройну боротьбу в себе вдома й щоб ця боротьба збільшувала його економічні та політичні проблєми, неминуче підштовхуючи «перший світ» до відкритих клясових конфліктів.
Цю стратеґію Че запропонував всім противникам імперіялізму, включаючи, звичайно, й радянське керівництво. Хоча на той час ніяких ілюзій щодо СРСР Че вже не мав, він розумів, що об’єктивно — нехай навіть всупереч волі радянської номенклатури — СРСР був супротивником західного імперіялізму. Одначе контрреволюційне радянське керівництво, а иншого годі було очікувати, відкинуло стратеґію Че як «авантюристську». Ярлик «авантюрників» був наклеєний і на всіх прихильників стратеґії, запропонованої Че Ґеварою. Немає сумнівів, що наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років радянська номенклатура — яко соціяльна ґрупа — уже готувалася до того, щоб стати не тільки керівниками, але й власниками, себто до відмови від чужої їй соціялістичної ідеолоґії та до включення країн Східного блоку в світ капіталізму. Навіть «нафтова криза» 1970-х, що наочно продемонструвала правоту точки зору Че Ґевари, жодним чином не вплинула на поведінку радянської номенклатури.
Тим часом самі імперіялісти гідно оцінили запропоновану Че Ґеварою стратеґію. Не випадково Збігнев Бжезинський пізніше цинічно зізнавався, що за часів Рейґана саме стратеґія «два, три, багато В’єтнамів» свідомо застосовувалась Вашинґтоном проти Радянського Союзу: СРСР примусили втягнутися — з різним ступенем утягнутости — у цілу низку конфліктів по усьому світі (Афґаністан, Польща, Етіопія, Анґола, Мозамбік, Камбоджа, Нікараґуа) для того, щоб радянська економіка надірвалася. Стратеґія Че, як і слід було очікувати, виявилася успішною.
Крім того, елєменти цієї стратеґії активно використовували США для дестабілізації лівих режимів. Наприклад, де-факто партизанська війна, розгорнута руками ультраправих у Чилі при Альєнде, спрямована на знищення народно-господарчих об’єктів і в першу чергу інфраструктури (підрив мостів, доріг, ліній електропередач і електростанцій, шахт і т. й.), швидко створила екстраординарні економічні проблєми, викликала невдоволення режимом Альєнде у значної частини населення й успішно підготувала військовий переворот 11 вересня 1973 року.
Економічне ембарґо, спрямоване на позбавлення неугодних Вашинґтонові режимів припливу ресурсів і товарів ззовні, широко використовувалося й використовується дотепер Сполученими Штатами яко знаряддя дестабілізації.
Перенос бойових дій на територію супротивника («експорт контрреволюції») був успішно випробуваний в Афґаністані (з території Пакистану), Мозамбіку (з території ПАР), Анґолі (з території окупованої ПАР Намібії), Нікараґуа (з території Гондурасу).
У той самий час противники імперіялізму ніде не намагалися використовувати свою територію яко тилову базу активної партизанської війни, з якої сили революції як періодично, так і методично могли б успішно наносити удари по клясовому супротивнику. Ніде не проводилася масова стратеґія руйнування інфраструктури з метою дестабілізації економіки. Ніхто не пробував блокувати, паралізувати або руйнувати традиційні шляхи, якими матеріяльні ресурси «третього світу» переправляються в «перший». Ніхто не намагався навіть дезорґанізувати роботу біржі через улаштування комп’ютерного збою (хоча очевидно, що це легко зробити)! І т. д., і т. п. Навпаки, ті слабкі — вимушено слабкі, у силу обмежености в людях і в засобах — спроби перенести війну в метрополію, які були зроблені революціонерами в країнах «першого світу», були ошельмовані контрреволюційним радянським керівництвом, на цих революціонерів були наклеєні ярлики «провокаторів», «аґентів ЦРУ» (або Пекіну), а потім радянське керівництво із задоволенням прийняло лоґіку політичного ворога (Вашинґтону), прирівнявши революційну збройну боротьбу до тероризму.
Але якщо аналіза Че Ґевари була вірною для кінця 60-х років XX століття, то тим більше вірною вона є сьогодні. З останніх десятиліть XX століття — і особливо після краху СРСР і Східного блоку — із все зростаючою швидкістю йде процес закриття або консервації добувних галузей у країнах «першого світу» і винос добувної промисловости в «третій світ». Пізніше до нього активно додалася тактика згортання промислового виробництва в країнах «першого світу» і переведення промислового виробництва в країни «третього світу». Це значить, що метрополія усе відвертіше матеріяльно залежить від периферії, а отже стає усе уразливішою для стратеґії світової партизанської війни.
Якщо усереднити дані шести різних довідників з міжнародної економіки, одержуємо, що в 2000-2002 роках залежність капіталістичної метрополії (включаючи Австралію, Нову Зеландію й Ізраїль) від периферії виглядала так:
по енерґоносіях — 52% (а якщо брати тільки вуглеводневу сировина, то 79%);
по металах — 81%;
по сировині для хімічної промисловості — 89%;
по сировині для харчової промисловості й по сільськогосподарській продукції — 46%;
по сировині й готовій продукції легкої промисловості — 67%.Насправді, однак, ця залежність ще більша, тому що офіційна статистика не відбиває реального стану. Як приклад наведу макіладори. Мексиканські макіладори діляться на три катеґорії, залежно від їхнього юридичного статусу. Так от продукція макіладорів третьої катеґорії (що мають права екстериторіяльности) не попадає в статистику Мексики, а враховується статистикою США. Але при цьому й самі підприємства розташовані за межами США, й працюють на них не громадяни США, а мексиканські робітники (яких північноамериканська статистика, зрозуміло, не враховує). Таким чином, одержуємо, що офіційна статистика США, з огляду на продукцію американських компаній, зроблену в макіладорах, не тільки перебільшує загальний обсяг виробництва США, але й завищує продуктивність праці американських робітників.
Існує маса окремих прикладів, що підтверджують невідповідність офіційної статистики реальному стану речей. Скажімо, у мене колись був комп’ютер, привезений зі США. За всіма документами він проходив як персональний комп’ютер «білої зборки», вироблений у Силіконовій долині. Коли комп’ютер зламався й був розібраний, виявилося, що в Силіконовій долині була зроблена лише материнська плата, а все инше — на Тайвані, в Індонезії, Сінґапурі, Малайзії, Таїланді, Індії та Південній Кореї. Хоча, безумовно, статистика вже порахувала цей комп’ютер як «зроблений у США». Инший приклад: одна з моїх колишніх учениць, яка живе тепер у Мюнхені, купила чоловікові костюм для врочистих нагод — у маґазині, що торгував тільки німецьким дорогим чоловічим одягом. За всіма документами виходило, що костюм зроблений солідною й відомою німецькою фірмою. І лише вдома, пропрасовуючи зсередини штани, моя учениця виявила у шві малюсінький ярличок, з якого випливало, що костюм насправді зшитий у місті Орші (в Білорусії). Знов-таки, немає ніяких сумнівів, що цей товар врахований статистикою як такий, що його зроблено у ФРН.
Инакше кажучи, капіталістична метрополія («перший світ») перетворилась на колективного експлуататора капіталістичної периферії («третього світу»). За рахунок надприбутків, що витягаються західними монополіями з «третього світу», в країнах «першого світу» здійснюється — через систему перерозподілу доходів за допомогою податків — масовий підкуп людяности, в тому числі широких мас трудящих. Це означає, що метрополія здобуває усе більше виразний характер паразитичного утворення — подібно до метрополії в Римській імперії, яка жила за рахунок експлуатації й грабування провінцій і сусідніх земель.
У самому підкупі трудящих правлячими верхівками й клясами немає нічого нового або дивного: цей феномен давно описаний клясиками марксизму на прикладі «робітничої аристократії». Просто сьогодні ґрандіозність надприбутків дозволяє поширити цю стратеґію на куди більш широкі верстви населення.
Одночасно із цим правлячі верстви та кляси країн капіталістичної метрополії, зробивши висновок з досвіду більшовицької й инших революцій, проводять свідому політику, направлену на максимальне скорочення чисельности робітничої кляси (й в першу чергу промислового пролєтаріяту) у країнах «першого світу» — для того, аби змінити клясовий склад населення, збільшити число дрібних власників і осіб, зайнятих у секторі обслуговування й розваг, осіб, що прямо залежать від інтересів правлячих кляс і приналежних найчастіше вже до паразитичних або напівпаразитичних соціяльних ґруп. Крамарі, лакеї, повії й блазні витісняють тих, хто своєю працею створює матеріяльні блага — основу будь-який цивілізації.
Це означає, що традиційна орієнтація лівих у країнах метрополії на робітничу клясу приречена на поразку: по-перше, тому що підкуплена робітнича кляса не може бути революційною, а по-друге, тому що й сама ця робітнича кляса числено дуже швидко скорочується, що, зрозуміло, веде до падіння її впливу в суспільстві. Деґрадація соціял-демократів і лейбористів до неолібералів зовсім не є випадковою й тим більше не є продуктом чиєїсь злої волі: це природна відповідь на соціяльні зміни, що відбуваються в Західній Европі.
Звідси випливає відсутність перспектив революції в країнах «першого світу» (паразити й визискувачі не бувають революціонерами) і переміщення революційних центрів у країни «третього світу». Ліві в країнах «першого світу» не мають майбутнього — якщо, звичайно, не вважати «майбутнім» повторення ганебного шляху европейських соціял-демократів і лейбористів, які зрадили свої ідеали й перетворилися в знаряддя великого капіталу.
Найвищою мірою показовим є те, що сучасні ліві країн метрополії не змогли запропонувати жодних стратеґій боротьби, крім реформістських: боротьби за права меншостей, за жіночу рівноправність, за права імміґрантів і бездомних, на захист навколишнього середовища тощо — себто запропонували дії, направлені на часткове поліпшення капіталізму (що дозволяє зробити капіталізм привабливим для більшої частини людей і, таким чином, зменшити число борців за соціялізм), а не на знищення його. Все це, зрозуміло, зовсім не небезпечно для влади капіталу.
Так само не небезпечний для капіталізму й так званий антиґлобалізм — тим більше в його цинічно реформістському вигляді, що його проповідують АТТАК (відрахування відсотка від фінансових спекуляцій передбачає піклування про процвітання й розширення цих самих спекуляцій), і в його карнавальному вигляді, що так подобається західним лівим (карнавал за визначенням не боротьба, а спектакль — ще Меттерних говорив: доки народ танцює — він не небезпечний).
В орґанізаційному ж плані стратеґія, запропонована «антиґлобалістами» — масові рухи замість «тоталітарних» строго централізованих орґанізацій — безперспективна, тому що, по-перше, ці рухи прозорі для клясового противника та його спецслужб, а по-друге, тому що політичний противник уже знайшов і випробував на практиці протиотруту цієї стратеґії: навчився сам створювати — у тому числі й за допомогою фінансового підкупу — масові суспільні рухи контрреволюційного, реакційного характеру. Це показали «кольорові революції» в Югославії, Україні й Грузії (і — що менш відомо — у Болгарії й Румунії).
Сучасні західні ліві продемонстрували свою злиденність уже тим фактом, що не змогли очолити (не кажу: орґанізувати) жодного випадку масової радикальної протидії політиці неоґлобалізму в країнах «першого світу» — починаючи з вуличних боїв з поліцією рибалок і портових робітників в Іспанії й закінчуючи безладами у французьких HLM-ах.
Є, однак, можливість врятувати свою репутацію — у тих лівих із країн «першого світу», хто свідомо віддасть всі свої сили, все своє життя революційній боротьбі в країнах «третього світу». Властиво, окремі західні ліві 1960-70-х років показали такий приклад ще в XX столітті: ті французькі, іспанські, італійські товариші, хто приєднався до ґерільї в країнах «третього світу»; ті північноамериканські ліві, хто знайшов необхідним приїхати до Венесуели, щоб стати радниками уряду Уґо Чавеса, а також і ті, хто (як РАФ у ФРН) відкрито проголосив себе збройним аґентом революційних сил «третього світу» в «першому».
Загалом кажучи, точка зору, що її нав’язували всьому світовому лівому руху з Москви в радянський період, відповідно до якої найрозвиненіші капіталістичні країни перебувають ближче всього до соціялістичної революції, — точка зору не марксистська, не діялектична й не наукова, а позитивістська. Сам Маркс був діялектиком і добре розумів, що суспільний проґрес у клясово розділених, експлуататорських суспільствах протікає не за позитивістськими схемами, а проводиться в життя тими силами, які попередньо виявляються жертвами цього проґресу, — і прямо писав про це в «Злиднях філософії».
Єдиною перспективною ґлобальною революційною стратеґією сьогодні стає стратеґія створення революційних осередків у країнах «третього світу», установлення горизонтальних зв’язків між цими осередками — з іґноруванням «першого світу», його основних імперських культурних інститутів і мов — з наступною збройною боротьбою, орґанізацією повстань, створенням «звільнених зон» і захопленням влади в конкретних країнах, які потім свідомо повинні стати тиловими базами світового революційного процесу.
Цю стратеґію неможливо було втілити на початку XX століття: суперетатистські революції, подібні до більшовицької, де-факто вирішували завдання революцій буржуазних (індустріялізація, вирішення аґрарного питання й здійснення культурної революції), і тому країни тодішньої периферії й напівпериферії (де, властиво, й відбувалися антибуржуазні революції) змушені були вчитися у країн метрополії, звертатися до їхньої культури й технолоґій. Більше того, горизонтальні зв’язки — через нерозвиненість комунікацій, інформаційних технолоґій і національну відособленість світу — між революційними силами країн периферії було дуже важко налагодити (через це, наприклад, революціонери колоній Британської імперії змушені були спілкуватися через метрополію й мовою метрополії).
Із ґлобалізацією ці перешкоди усуваються. Більше того, немає жодної потреби звертатися до культури сучасного Заходу, тому що це культура деґрадації: після 70-х років XX століття культура й гуманітарні науки країн метрополії, розкладені постструктуралізмом і постмодернізмом, так і не продемонстрували світові ніяких серйозних досягнень (що, до речі, типово для паразитичних суспільств). На початку XX століття капіталізм був на підйомі, буржуазія — якщо дивитися не з національних точок зору, а з точки зору планетарної — усе ще була висхідною клясою, зв’язаною в першу чергу з реальним матеріяльним виробництвом. Сьогодні ж капіталізм продемонстрував межі свого якісного розвитку, продовжуючи розвиватися лише кількісно, по-хижацькому вичерпуючи при цьому планетарні запаси, а кляса буржуазії зв’язана в першу чергу зі сферою фінансів — і навіть усередині цієї сфери переважно зі спекулятивним, віртуальним капіталом. Сьогоднішній капіталізм не має такого досвіду, котрий є сенс запозичувати антикапіталістичним силам.
Перемога маскульту в царині мистецтва та літератури, перемога постмодернізму та відмова від наукового підходу в царині гуманітарних наук, перемога «мультикультуралізму» й «політкоректности» у соціяльному житті, перемога обскурантизму, реліґійного фундаменталізму й неолібералізму в ідеолоґії на сучасному Заході — не випадковість, а закономірність, пов’язана з паразитичним характером метрополії. Мистецтво й література, філософія й гуманітарні науки сучасного Заходу не мають більше ніякої проґресивної суспільної цінності (це стосується й західних лівих — достатньо порівняти відверто маскультовські, на межі бульварщини, бестселери Тоні Неґрі «Імперія» й «Multіtude» з його ж дійсно серйозними й по-справжньому піонерськими роботами 1960-70-х років). Ми нарешті дожили до того моменту, коли можна й треба не вчитися культурно в розвинених капіталістичних країн (вчитися там нема чому), а розвиватися самостійно на основі протистояння буржуазній «культурі».
Нажаль, технічну перевагу «першого світу» неможливо іґнорувати. І йдеться не тільки про військовому перевагу, але й — у першу чергу — про перевагу в сфері контролю над політичною й суспільною сценою, над орґанізаціями й індивідами, контролю за соціяльною поведінкою і соціяльною дією. Імперіялізм активно розробляє й впроваджує в життя — за допомогою спецслужб, які отримали виключні права й повноваження (для цього й була розв’язана «анти-терористична» істерія) — методи й механізми тотального стеження й тотального контролю, а отже, і тотального утиску.
Це означає, що — за загальними правилами — зможуть вижити, закріпитися й створити революційні осередки опору тільки ті революційні сили, які виявляться непрозорими для імперіялізму. Говорячи инакше, революційні сили потребують зони автономії. Досвід XX століття показав, що ефективними зонами автономії є такі форми орґанізації, які іґнорують закони та волю клясового й політичного ворога й на які клясовий і політичний ворог не може ефективно впливати через те, що не має достовірної інформації про стан в них. Це, наприклад, підпілля й партизанський загін.
Клясовий і політичний ворог нав’язує свої правила гри через державу яко машину прямого клясового пригноблення й через «громадянське суспільство» — яко дублюючу (формально незалежну від держави) систему клясового придушення. Проте ще Ґрамші зазначав, що саме через наявність при капіталізмі цієї дублюючої репресивної системи — «громадянського суспільства» — революційні сили зможуть перемогти, лише протиставивши інститутам буржуазного «громадянського суспільства» інститути свого, антибуржуазного «контр-громадянського суспільства», себто створивши таку суспільну сферу, що вона стане непрозорою для супротивника й на територію якої він не допускатиметься. Досвід XX століття показав, що це — територія революційної культури й інститутів революційного «громадянського суспільства», у найбільш повному вигляді втілених у практиці ґерільї (досвід Китаю, В’єтнаму, Куби, Ґвінеї-Бісау, Нікараґуа).
Всі ж спроби грати на чужій території — на території буржуазного «громадянського суспільства» — зазнали неминучої поразки, оскільки були стратеґією леґальної діяльности — на умовах противника, усередині цього суспільства (з ілюзорною метою «захоплення геґемонії»), замість бути стратеґією руйнування, знищення буржуазного «громадянського суспільства».
Стратеґічно вірним є не дублювання інститутів буржуазного «громадянського суспільства» й буржуазних культурних інститутів, а відмова від них, заміна їх иншими інститутами — такими, створення яких вимагають безпосередні завдання світової революції. СРСР після 1920-х років і країни Східного блоку зовсім не випадково в культурному (і побутовому) пляні були дуже буржуазними: вони не були революційними країнами. З цього сумного досвіду слід зробити висновки й не повторювати помилок Радянського Союзу та инших суперетатистських країн. Инакше кажучи, вже сьогодні необхідним є ретельне вивчення (критичне, звичайно) раннього революційного культурно-суспільного досвіду Радянської Росії 1920-х років, перших революційних років В’єтнамської, Кубинської, Нікараґуанської й инших революцій.
Нарешті, важливою умовою перемоги є відмова від основних мов світового імперіялізму — в першу чергу (й в обов’язковому порядку) від анґлійської. США яко світовий жандарм цілком свідомо нав’язують всій планеті анґлійську яко міжнародну мову: це полегшує контроль над планетою. Зовсім не випадковим є те, що всі (нехай і локальні) досягнення радикальних антибуржуазних сил останнім часом мали місце там, де ці сили іґнорували анґлійську мову (та намагалися ухилитися від инших мов світового імперіялізму, таких як французька і німецька): це Чіапас, де революційна пропаґанда велась на мовах майя, Еквадор і Болівія, де революційна пропаґанда велася в першу чергу на мовах кечуа й аймара, Непал й Індія, де маоїстські повстанці ведуть пропаґанду на місцевих мовах (і лише в крайньому випадку — на гінді й непалі). Инакше кажучи, світовий імперіялізм проґавив ці осередки опору саме через свою імперську самовпевненість — через переконаність, що всі важливі документи обов’язково будуть перекладені анґлійською.
Бойкот мов метрополії (в обов’язковому порядку — анґлійської) у горизонтальних зв’язках революційних сил периферії — з одночасним вивченням мов один одного — зробить ці сили набагато менш прозорими для імперіялізму й, відповідно, набагато більш небезпечними для нього.
Стратеґія світової революції яко світової партизанської війни, що виходить із «третього світу» — довгострокова стратеґія (навіть для дій локального масштабу). Досвід показує, що підготовка будь-якого збройного осередку опору потребує тривалого часу: 20-25 років необхідно було для підготовки повстання в Чіапасі; 20 років — для підготовки ґерільї «Сендеро луміносо» в Перу; маоїстська ґерілья в Непалі й Індії розгорнута орґанізаціями, створеними в підпілля (або тими, що пішли в підпілля) наприкінці 1960-х; переможні масові вуличні виступи в Еквадорі й Болівії були орґанізовані індіянськими союзами, створеними в середині 1970-х. Відтак ця стратеґія не має нічого загального з горезвісним «спалахопусканням», «влаштуванням революції із сьогодні на завтра», про які люблять говорити (та які люблять критикувати) наші та західні «академічні ліві». Ці «академічні ліві» своєю критикою лише маскують власне боягузтво, власну неспроможність на активну боротьбу й власну корисливу зацікавленість у збереженні статус-кво: вони більш-менш благополучно влаштовані всередині буржуазного суспільства й бояться в результаті яких-небудь «різких рухів» втратити те, що мають. Улюблене заняття «академічних лівих» (у вільний від служби в буржуазних академічних інститутах і написання академічних статей для буржуазних академічних журналів час) — це проведення «наукових конференцій». Однак світовій історії не відомий жоден випадок, щоб наукові конференції породили соціяльну революцію!
Можна заздалегідь пророкувати, що оскільки революційні центри перемістилися на капіталістичну периферію, то країни «нової периферії» (колишні країни Східного блоку), як такі, що належать або претендують на статус країн напівпериферії, останніми приєднаються до революційної боротьби. Одні з них — ті, кому дійсно вдасться стати країнами напівпериферії (поки це явно вдалося лише Словенії) — через сам статус полупериферійности. Инші — тому, що для успішного розвитку революційного руху в цих країнах мають бути виконані дві умови, які вимагають чималого часу:
1) повинна відбутися зміна поколінь — з історичної арени мають піти заздалегідь безперспективне для революції «радянське» покоління, а потім й отруєне розгнузданою антикомуністичною пропаґандою, всмоктаною в підлітковому віці, покоління тих, хто із захопленням прийняв прихід капіталізму;
2) повинні знову скластися знищені при владі контрреволюційної сталінської бюрократії традиції самостійного радикального лівого опозиційного руху.
Потрібне, нарешті, розуміння того, що території, звільнені від капіталізму революційними силами — це стосується й цілих країн — не можуть бути нічим иншим, крім тилових баз світової революції. Досвід СРСР показав, що будь-який инший підхід, инша стратеґія самогубна. Об’єктивно сьогодні немає умов для здійснення соціялістичної революції: ніде у світі продуктивні сили не розвилися настільки, щоб вийти за межі економічної формації й індустріяльного способу виробництва. (Всі казки про «постіндустріяльне» суспільство — маячня, що ґрунтується на паразитичному характері, що його набув сьогодні «перший світ». Якщо дотримуватися цієї лоґіки, то багаті квартали капіталістичних міст завжди були «постіндустріяльним суспільством».) Отже, необхідно розвести поняття революції антибуржуазної й революції соціялістичної — щоб не обманюватися самим і не обманювати инших. Прийдешні антибуржуазні революції будуть вимушено суперетатистськими, і суспільства, породжені цими революціями, будуть суспільствами вкрай недосконалими, суперетатистськими, все виправдання існування яких полягатиме в тому, що вони стануть зонами соціяльно-економічних і культурних антикапіталістичних експериментів (протягом яких шляхом відбору будуть формуватися нові — постбуржуазні — культура, психолоґія й суспільні відносини) і служитимуть плацдармом для революцій в инших країнах, революцій, ланцюг яких зрештою покінчить зі світовим капіталізмом.
У цьому сенсі неґативний досвід суперетатистських країн (СРСР та инших) безцінний, тому що дозволяє заздалегідь скласти уявлення про небезпеки, що об’єктивно загрожуватимуть переможним антибуржуазним революціям.
Соціялістична революція, яка може бути тільки світовою і яка не буде розвиватися за тими самими законам, за якими розвиваються буржуазні й суперетатистські революції, — справа віддаленого майбутнього. Однак антибуржуазні революції зможуть побачити — і прийняти в них участь — наші сучасники. Нарешті, треба мати на увазі, що майбутнє відкрите — і якщо цю стратеґію у світі, що ґлобалізується, не зможуть з якихось причин реалізувати ліві, її може здійснити який-небудь инший противник «першого світу», наприклад, ісламські радикали, котрі сьогодні виступають як сила, що реґіонально протистоїть західному імперіялізму, але котрі в умовах бездіяльности лівих можуть стати силою ґлобальною (і саме ця антиімперіялістична потенція робить сьогодні ісламський радикалізм настільки привабливим у світі — невипадково в одній тільки ФРН щорічно 10 тисяч німців переходять в іслам).
10 жовтня 2005 — 18 січня 2006
Стаття написана на основі доповіді, прочитаної на міжнародній конференції «Challenging Entangled Hegemonies in Central and Eastern Europe» у Будапешті в жовтні 2005 року. — прим. автора.
Джерело: «Левая политика», Москва. №10-11, 2010 р.
З російської переклав Роман Тиса