Олександр Тарасов

In memoriam anno 1968

Глава перша,

просвітницька,

для тих, кому важко уявити, що сталося 1968 року і яке це зараз має до нас відношення

Тридцятиліття „Божевільного року”

Ця дивна річниця – 30-ліття ні народження, ні смерті, ні заснування, ні руйнування, ні поразки, ні перемоги... ні конкретної дати. 30-ліття цілих 366 днів. 30-ліття цілого року, легендарного, символічного, 1968-го.

1968-й був роком високосним, роком Олімпійських ігор, роком президентських виборів в США і роком піку сонячної активності. Ґенріх Боровік книгу своїх репортажів зі США за цей рік так і назвав: „Один рік неспокійного Сонця”. Щоправда, Боровік не був ориґінальним: він всього лишень процитував плакат американського студента-демонстранта, який написав на клапті фанери „1968 – рік неспокійного Сонця. Будь-що може статися”. Студент як у воду дивився.

Того року світ трохи з’їхав з глузду. Пам’ятаю, як років 10 тому якось в бібліотеці я для чогось взяв підшивку „Правди” за травень 1968 року, почав шукати потрібне число – і раптом остовпів: я побачив такий міжнародний (тоді – третій) шпальт „Правди”, яка, здавалось, могла привидітись тільки вві сні. Офіційної хроніки не було. Ніхто нікому ніяких візитів не наносив. Економічних новин не було. В братських країнах ГЕС не запускали, врожаї не збирали, лікарень не відкривали. Новин культури також не було. Було наступне. Фото „Національна гвардія з кулеметами на сходах Капітолія” – на випадок штурму, слід вважати. Барикадні бої в Парижі. Студентські заворушення в Марселі й Ліоні. Студентські заворушення в Західному Берліні й Гамбурзі. Студентські заворушення в Мадриді, Барселоні, Брюсселі, Мілані, Буенос-Айресі, Панамі, Лімі й Куско (змовились вони, чи що?). Продовжуються негритянські бунти в США, спричинені вбивством Мартіна Лютера Кінґа. Продовжується Всеамериканська кампанія протесту „Молодь проти війни у В’єтнамі”. В Бостоні судять доктора Бенджаміна Спока. Марш мільйонів бідняків на Вашингтон. Операції партизанів у Південному В’єтнамі. Бої з партизанами в Анголі. Бої з партизанами в Колумбії. Вдалий напад гватемальських партизанів із засідки на машину шефа мобільної поліції. Вторгнення монархістів з території Саудівської Аравії в Ємен. Антивійськові мітинґи в Сіднеї й Мельбурні. Почастішали сутички між партизанами та урядовим військом в Північному Калімантані. В Таїланді армія почала новий наступ на райони, що контролювались загонами компартії. Американський пасажирський лайнер угнали на Кубу – третій за тиждень. В Біафрі продовжуються позиційні бої. Урядова авіація бомбить позиції курдських повстанців на півночі Іраку. Продовжується „культурна революція” в Китаї. Продовжується наступ Патріотичного Фронту Лаосу на позиції прихильників Сувана Фуми. Сили ПВО Єгипту відбили атаку ВПС Ізраілю в районі Суецького каналу. В Гані проведено масові арешти осіб, яких підозрювали в зв’язках з військовими, що намагалися провести заколот у квітні 1967 року. В Сьєрра-Леоне військові, що прийшли до влади, встановлюють контроль над віддаленими районами країни. На півночі республіки Чад продовжуються збройні сутички. Терористичні акти в Аргентині, Бразилії, Уругваї...

Якщо існує пекло, то Лєв Давидович Троцький напевне в тому 1968 тріумфально розповідав терміново скликаним для просвітництва чортам про те, що таке „перманентна революція”...

Чимало ниточок потяглися з 1968 року у сьогодення. Все описувати – місця не вистачить. От тільки деякі з них.

1968 рік став роком посмертного тріумфу Ернесто Че Ґевари, який загинув у Болівії в кінці попереднього, 1967. Че став легендарним символом бунтівної молоді у 1968, тоді ж зародився „ґеваризм” – партизанський рух, що замінив „класичну” пролетарську революцію. Закінчилось все тим, що ґеваристи–сандіністи перемогли в Нікарагуа. Ґеваристи діють і сьогодні (просто в нас про них переважно не пишуть): в Колумбії, Венесуелі, Перу, Мексиці... Бійці Революційного руху ім. Тупак Амару (МРТА), які поставили весь світ на вуха захопленням японського посольства в Лімі, були ґеваристами. Сапатисти з мексиканського штату Чіапас на чолі із загадковим субкоманданте Маркосом – ґеваристи.

68-й з його „студентською революцією” і „Червоним Травнем” в Парижі вселив у масову свідомість тверде переконання, що бунтівний студент – це явище цілком нормальне, що так і повинно бути. А головне – самі студенти повірили в це. І ось тепер ми постійно бачимо на телеекранах натовпи студентів-бунтівників – то в Південній Кореї, то у Венесуелі, то в Греції, то в Сербії, то в Болгарії, то в Молдові, то в Кенії, то в Білорусі...

„Празька весна” 1968-го закінчилась згортанням „відлиги” в нас самих – і всі це відчули власною шкірою. А з іншого боку, ідеї „Празької весни”, які намагався із фатальним 20-річним спізненням реалізувати Горбачов, закінчились катастрофою і в середині цієї катастрофи ми досі борсаємось.

68-й був роком „сексуальної революції” на Заході. Революція та давно закінчилась і неоконсерватори часів Тетчер і Рейгана вже встигли потанцювати на її кістках. В нас сексуальна революція в розпалі. Видовище гидке, але ханжі-неоконсерватори, як ми вже знаємо з чужого досвіду, ще гидкіші.

68-й був етапним роком розвитку фемінізму, який заполонив сьогодні громадське життя в США і активно насаджується нам нескінченними експедиціями американських місіонерів-феміністок. В 1968-му феміністи від невпевнених доказів необхідності рівноправ’я статей перейшли до пропаґанди ідеї переваги жінки над чоловіком. І почалося це зі знаменитих пострілів Валерії Соланіс, засновниці і єдиного члена „Армії звільнення від чоловіків” у відомого художника і кінорежисера, „батька поп-арту” Енді Ворхола...

Того ж року в Мемфісі вбили доктора М. Л. Кінґа, лідера темношкірої меншини в США. Прихильник методу ненасилля і противник расової сегрегації, Кінґ видався владі „надто небезпечним”. Сьогодні Америка пожинає наслідки. Ніколи лідер темношкірих шовіністів Карахан не зміг би зібрати і привести в Вашингтон мільйон своїх прибічників, якщо б не вбили М. Л. Кінґа, який проповідував не зверхність темношкірих над білими, а рівність і братерську любов.

68-й був роком трагедії в Сонгмі і вразив свідомість американського істеблішменту захопленням в’єтнамськими партизанами посольства США в Сайґоні. Америка втратила віру в те, що в цій війні можна перемогти. Почались мирні перемовини, а мільйонні молодіжні демонстрації в американських містах під прапором Національного фронту звільнення Південного В’єтнаму („В’єтконґу”) змусили США перейти до тактики „в’єтнамізації”, тобто до заміни своїх солдатів „туземцями”. Скінчилось все поразкою США. Оскільки в ході війни економіка Півдня була зруйнована і мільйони людей не мали роботи, чимало в’єтнамців пішли працювати на заводи СРСР. Тепер, коли розпався СРСР, а за ним і наша економіка, ці „остарбайтери” стали головним болем правоохоронців. А ще в нас був власний В’єтнам – Афганістан, який і досі нам „відгикується”.

68-й став роком, коли ЛСД остаточно вирвався з-під контролю ЦРУ і „психоделічна революція” вступила в свої права. Достатньо одного разу щільно поспілкуватись в якомусь нічному клубі з компанією „кислотникiв”, щоб в тебе на все життя сформувалось бажання подивитись на „хлопців з Ленґлі” крізь окуляр оптичного прицілу.

68-й був роком, що змінив подальшу долю рок-культури. Рік тріумфального успіху „Волосся” (Hair), предтечі всіх рок-опер; рік надзвичайного ускладнення і політизації рок-культури, коли Beatles записали знущальний „Білий альбом” (The White Album), а Леннон видав перший „сольник” – „Два цнотливця” (Two Virgins); рік, коли вийшли в світ перші платівки тепер вже легендарних Дженіс Джоплін, Blood Sweat And Tears, Creedence, Deep Purple i Jethro Tull; рік, коли були створені не менш легендарні Grand Funk, Iron Butterfly, Led Zeppelin, Yes, Van Der Graaf Generator; рік „бунту” рок-зірок, коли найпопулярніші ґрупи випустили платівки, що явно підривали основи шоу-бізнесу („Чекаючи на сонце” (Waiting For The Sun) у Doors, „Гімн Сонцю” (Anthem Of The Sun) у Grateful Dead, „Вінець творіння” (Crown Of Creation) у Jefferson Airplane). Цього року стало зрозуміло, що рок може бути знаряддям радикальної політики, і шоу-бізнес зметикував, що час розробити методи для припинення такого неподобства. Пізніше методи віднайшли, випробували, рок приручили (вбили). В кінці 80-х – на початку 90-х все повторилося в Росії. В результаті ми сьогодні маємо „На-на” i „Iванушoк-International”, хоча ми могли б мати власних Леннонів і Моррісонів...

68-й був роком, коли на хвилі „молодіжної революції”, дивлячись, як пелехаті студенти пишуть на стінах Сорбони „Неможливо закохатись в зростання промислового виробництва!”, солідні ґазети і журнали почали брати інтерв’ю у різних „дивних” філософів, які дружньо стверджували про неминучість переходу до постіндустріальної цивілізації. Хоча ще не було ані персональних комп’ютерів, ані Інтернету, ані згортання промислового виробництва в розвинутих країнах, ще не чутно було модного тепер слова „глобалізація”...

Рух „зелених” – це звідти, з 68-го, боротьба за права секс-меншин – це звідти, з 68-го, контркультура – це також звідти, нерепресивна педагогіка – також... Багато чого ще можна пригадати. Таким був той рік.

 Глава друга,

фактолоґічна,

для тих, хто в загальних рисах знає, що сталося в Парижі в травні 68-го, але хоче знати не „в загальних рисах”, а абсолютно точно.

 „Червоний Травень” в Парижі

В ніч з 10 на 11 травня 1968 року ніхто в Парижі не спав. Заснути було просто неможливо. Вулицями під завивання сирен навіжено літали карети “швидкої допомоги”, пожежники, поліція. З боку Латинського кварталу було чутно відлуння канонади: розривались гранати зі сльозогінним газом. Мешканці Парижа цілими сім’ями сиділи біля радіоприймачів: кореспонденти передавали репортажі з місця події в прямий ефір. Десь о третій ночі над Латинським кварталом зайнялось заграва: відступаючи під тиском спецпідрозділів КРС (аналог нашого „Беркуту”), студенти підпалювали автомобілі, з яких були зведені барикади... Все місто знало, що від початку травня в Сорбоні відбуваються студентські заворушення, але мало хто сподівався, що все може набути таких серйозних масштабів. Вранці 11 травня ґазети рясніли велетенськими заголовками: „Ніч барикад”...

А починалось все якось непомітно – ще восени 1967 року. На початку навчального року проявилось давно накопичене невдоволення студентів – невдоволення жорстким дисциплінарним статутом в студмістечках, переповненістю аудиторій, безправ’ям студентів перед адміністрацією і професорами, відмовою влади допустити студентів до керування справами в вищій школі. Францією пройшлась серія студентських мітинґів, учасники яких вимагали виділення додаткового фінансування, введення студентського самоврядування, зміни пріоритетів в системі вищої освіти. Найбільше роздратування студентів викликало нав’язування їм явно непотрібних предметів, застарілих методик і розбитих старечих маразмом професорів. Водночас, у вузах накладались табу на чимало важливих проблем сучасності – починаючи від статевої рівності і закінчуючи війною у В’єтнамі. „Ми зубримо бездарні праці всіляких „лефорів”, „мюненiв” i „таво”, єдиним „науковим досягненням” яких є те, що вони до 60 років отримали звання професорів, але не дозволяють нам вивчати Маркса, Сартра і Мерло-Понті, титанів світової філософії!” – обурено писали в резолюціях мітинґа студенти з Орсе.

9 листопада 1967 року кілька тисяч студентів провели бурхливий мітинґ в Парижі, вимагаючи звільнення міністрів освіти і культури і зміни урядового курсу в цих сферах. Акція протесту переросла в мітинґ пам’яті щойно вбитого в Болівії Ернесто Че Ґевари. Кореспондент однієї з французьких радіостанцій, що був присутній на мітинґу, зі щирим подивом скаже в ефірі: „Звістка про смерть Че Ґевари, який пожертвував своїм статусом „людини №2” на Кубі заради того, щоб загинути в Богом забутих джунглях за свободу чужої країни, пройняла свідомість студентів як ураган. Ось послухайте: вони скандують „Че – герой, буржуазія – лайно! Смерть капіталу, хай живе революція!” – і багато хто в цей час плаче”.

Цей мітинґ – мітинґ пам’яті Че – орґанізувала в залі „Мютюалiтe” троцькістська ґрупа „Революційна комуністична молодь” (ЖКР), яка відіграє згодом важливу роль в травневих подіях.

21 листопада студенти в Нантері, місті-супутнику Парижа, взяли в облогу будинок адміністрації і змусили викладачів дозволити студентам брати участь в роботі орґанів самоврядування університету. В грудні у Франції відбувся Тиждень дії студентів, участь в якому взяли студенти Парижа, Меца, Діжона, Ліля, Реймса і Клермон-Ферана. Влада спробувала приховати ці виступи, справедливо вважаючи, що проблеми у французьких студентів – одні й ті ж самі, і розповідати про студентські заворушення – це пропагувати „поганий приклад”.

Влада неохоче йшла на поступки. В результаті з лютого по квітень 1968 року у Франції сталося 49 великих студентських акцій, а 14 березня увійшов в історію як Національний день дії студентів. Виникли нові форми студентської боротьби. Студенти в Нантері 21 березня відмовились здавати іспити з психолоґії на знак протесту проти „потворної примітивності” курсу, який їм викладався. Така форма боротьби (бойкот іспитів чи лекцій) за підвищення якості освіти стала швидко розповсюджуватись країною.

22 березня в Нантері студенти захопили адмінкорпус, вимагаючи звільнення  6 своїх товаришів, членів Національного комітету захисту В’єтнаму, які, протестуючи проти В’єтнамської війни, напали 20 березня на паризьке представництво „Амерікен експресс” і були за це заарештовані. Студенти орґанізували неоанархістський „Рух 22-го березня” на чолі з німцем єврейського походження Даніелем Кон-Бендітом („Червоний Дані”), який на той час навчався у Франції. Пізніше Червоний Дані стане символом травневих подій. “Рух 22-го березня” орієнтувався на ідеї Ситуаціоністського Інтернаціоналу і його вождя Ґі Дебора, автора хрестоматийної в наші дні книги „Суспільство спектаклю” (La société du spectacle). Ситуаціоністи вважали, що Захід вже перенасичений товарами, яких вистачить для комунізму, – а тому час влаштувати революцію „зараз і тут”, в першу чергу – революцію щоденного життя: відмовитися від роботи, від покори державі, від сплати податків, від виконання законів і дотримання норм моралі. Всі повинні займатися вільною творчістю – тоді настане революція і „царство свободи”, повчали ситуаціоністи.

„Рух 22-го березня” швидко радикалізував ситуацію в Нантері. Влада вирішила викрити орґанізаторів і наполонила Нантер поліційними аґентами. Студенти фотоґрафували шпигунів і влаштували спеціальну фотовиставку. Поліція спробувала закрити її, але студенти вибили поліцію з університетських стін. 30 квітня вісьмох студентських ватажків звинуватили у “закликах до насильства”. 2 травня адміністрація оголосила про припинення занять “на невизначений час”.

Так починався славнозвісний „Червоний Травень”. 3-го травня студенти Сорбони провели демонстрацію на підтримку своїх нантерських товаришів. Демонстрацію орґанізував „Рух університетських дій” (МАЮ) – ґрупа, що виникла 29 березня після захоплення студентами однієї з аудиторій в самій Сорбоні для проведення в ній мітинґу за участю „Руху 22-го березня”, а також представників бунтівних студентів з Італії, ФРН, Бельгії, Західного Берліна і Іспанії. МАЮ відіграла пізніше найважливішу роль в „Червоному Травні”, створивши „паралельні курси”, на яких, на противагу офіційним професорам з їхньою офіційною “наукою”, читали курси лекцій запрошені студентами провідні спеціалісти з неуніверситетського (і навіть неакадемічного) середовища, а інколи – й самі студенти, які відмінно знали предмет (чимало з них згодом прославились як філософи, соціолоґи тощо). Лідерами МАЮ були Марк Кравец і Жан-Луї Пеніну. Марк Кравец незабаром очолив „Червоний Травень”.

Ректор Сорбони оголосив про скасування занять і викликав поліцію. КРС атакували студентів, які абсолютно не сподівались цього. Проти них застосували кийки і гранати зі сльозогінним газом. Демонстрантів зганяли в тупики, де по-звірячому били, після чого пакували в „бобики”. Відступати було нікуди і студенти взяли в руки каміння. Це була перша відкрита сутичка студентів із загонами КРС. Бої поширились практично на весь Латинський квартал. Сили були приблизно рівними: 2 тисячі поліцаїв і 2 тисячі студентів. Переможців не було: все вгамувалось із настанням темряви. Кількасот поранених, 596 затриманих.

4 травня Сорбону – вперше з часів фашистської окупації – закрили. 4-го і 5-го травня паризький суд зачитав вирок 13-ом студентам. У відповідь страйкарі створюють „Комітет захисту від репресій”. Молодші викладачі, багато з яких співчували студентам, закликали до загального страйку в університетах. В Латинському кварталі відбувались невеликі стихійні демонстрації, які розганяла поліція. „Рух університетських дій” (МАЮ) закликав студентів створювати “комітети дії” – низові (на рівні ґруп і курсів) структури самоврядування і опору. Національний союз студентів Франції (ЮНЕФ) закликав студентів і ліцеїстів всієї країни до безстрокового страйку.

6 травня 20 тисяч людей вийшли на демонстрацію протесту, вимагаючи звільнення в’язнів, відкриття університету, звільнення міністра освіти і ректора Сорбони, припинення поліційного насилля. Студенти без перешкод пройшли Парижем, населення вітало їх оплесками. На чолі колони несли плакат „Ми – маленька купка екстремістів” (cаме так влада напередодні назвала учасників студентських заворушень). Коли колона повернулась в Латинський квартал, її раптово атакували 6 тисяч поліціянтів КРС. Серед демонстрантів були не лише студенти, але й викладачі, ліцеїсти, школярі. На насильство вони відповіли насильством. Перша барикада виникла на площі Сен-Жермен-де-Пре. Студенти розколупали бруківку і розібрали огорожу сусідньої церкви. Дуже швидко весь Лівий берег Сени перетворився на арену запеклих сутичок. З усього Парижа на допомогу студентам підходила молодь і до ночі кількість вуличних бійців сягло 30 тисяч. Лише до 2-ї години ночі КРС вдалося розігнати студентів. 600 осіб (з обох сторін) було поранено, 421 – заарештовано.

7 травня страйкували вже всі вузи і більшість ліцеїв Парижа. Демонстрації, мітинґи і страйки солідарності перекинулись в Бордо, Руан, Тулузу, Страсбурґ, Ґренобль і Діжон. В Парижі на демонстрацію вийшли 50 тисяч студентів, які вимагали звільнення своїх товаришів, виведення поліції з території Сорбони і демократизації вищої освіти. У відповідь влада оголосила про відрахування з Сорбони всіх страйкарів. Пізно ввечері біля Латинського кварталу студентську колону знову атакували бійці КРС.

Вечір 7-го травня був початком перелому громадської думки. Студентів підтримали майже всі профспілки викладачів (окрім нантерської секції Автономної профспілки викладацького персоналу філолоґічних факультетів, яка беззастережно підтримала тактику репресій), профспілки вчителів і наукових працівників і навіть глибоко буржуазна Французька ліга прав людини. Профспілка працівників телебачення виступила з протестом у зв’язку з повною відсутністю об’єктивності у висвітленні студентських заворушень в ЗМІ.

8-го травня президент де Ґоль заявив: „Я не поступлюся насильству”, а у відповідь ґрупа відомих французьких журналістів створила „Комітет проти репресій”. Найвідоміші представники французької інтелігенції – Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар, Наталі Саррот, Франсуаза Саґан, Андре Ґорц, Франсуа Моріак – виступили на підтримку студентів. Французи – лауреати Нобелівської премії – виступили с аналогічними заявами. Студентів підтримали найбільші профцентри Франції, а згодом і партії комуністів, соціалістів і лівих радикалів.

10 травня 20-тисячна студентську демонстрацію, яка намагалася пройти на Правий берег Сени до Управління телебачення і Міністерства юстиції, зупинили на мостах загони КРС. Демонстранти повернулись назад, але на бульварі Сен-Мішель вони знову зіткнулись з КРС. Так почалась „Ніч барикад”. Бульвар Сен-Мішель (а він чималенький!) повністю позбувся бруківки (після цих подій бульвар змушені були закатати в асфальт – подалі від гріха). Студенти спорудили 60 барикад, і деякі з них були заввишки 2 метри. До 6-ї ранку студентам, яких оточила в Латинському кварталі поліція, вдавалось чинити опір. У підсумку: 367 поранених (з яких 32 – важкопоранених), 460 заарештовано, понівечено 188 авт.

11 травня опозиційні партії почали вимагати термінового скликання Національного Віче, а переляканий прем’єр Жорж Помпіду виступив по ТБ і радіо та пообіцяв, що Сорбону відкриють 13 травня, локаут скасують, а справи засуджених студентів переглянуть. Але він спізнився: розгін поліцією „маленької купки екстремістів” перетворився в загальнонаціональну політичну кризу.

13 травня Францію розбив параліч – 24-годинний страйк всієї країни, в якому взяло участь практично все працездатне населення – 10 мільйонів осіб. В Парижі відбулась грандіозна 800-тисячна демонстрація, в перших лавах якої марширували голова Загальної конфедерація праці (ЗКП) комуніст Жорж Сеґі і лютий критик комуністів, анархіст Кон-Бендіт. Як тільки демонстрація закінчилась, студенти захопили Сорбону. Вони створили „Генеральні асамблеї” – дискусійні клуби, законодавчі і виконавчі орґани водночас. Генеральна асамблея Сорбони проголосила „Паризький університет автономним народним університетом, постійно і цілодобово відкритим для всіх людей праці”. Одночасно студенти захопили Страсбурзький університет. В амін-центрах провінцій відбулись багатотисячні демонстрації солідарності (наприклад, в Ліоні – на вулиці вийшло 60 тисяч, в Марселі – 50 тисяч).

14 травня робітники компанії „Сюд-Авіасьон” в Нанті захопили – наслідуючи студентів – підприємство. З цього моменту захоплення підприємств робітниками охопило Францію як епідемія. Там, де підприємства не захоплювали, їхні робітники просто оголошували страйк.

15 травня студенти захопили театр „Одеон” й перетворили його на відкритий дискусійний клуб. 16 травня студенти трохи навели порядок в Сорбоні, яку за два дні анархісти перетворили на велетенський свинарник. Сорбоною почав керувати окупаційний комітет в складі 15 осіб. Втім, на вимогу анархістів, які боролися із „загрозою бюрократичного переродження”, склад комітету щодня повністю оновлювався, а тому комітет майже нічого серйозного зробити так і не встиг.

Вся Сорбона, весь „Одеон” і половина Латинського кварталу було заліплено плакатами, листівками і вкрито виписаними будь-де гаслами найфантастичнішого змісту. Іноземні журналісти, вирячивши очі, зграями ходили і переписували гасла „Червоного Травня”: „Забороняється забороняти!”, „Будьте реалістами – вимагайте неможливого! (Че Ґевара)”, „Секс – це прекрасно! (Мао Цзе-дун)”, „Уява при владі!”, „Все – і негайно!”, „Забудь все, чого тебе навчили – почни мріяти!”, „Анархія – це я”, „Реформізм – це сучасний мазохізм”, „Розчахніть вікна ваших сердець!”, „Неможливо закохатися у приріст промислового виробництва!”, „Кордони – це репресії”, „Звільнення людини повинне бути тотальним, інакше його не буде зовсім”, „Ні іспитам!”, „Я люблю вас! Скажіть це бруківці!”, „Все добре: двічі по два вже не дорівнює чотирьом”, „Революція повинна відбутися до того, як вона стане реальністю”, „Бути вільним у 68-му – значить творити!”, „Ви застаріли, професори!”, „Революцію не роблять в краватках”, „Старий кріт історії нарешті виліз – в Сорбоні (телеґрама від доктора Маркса)”, „Структури для людей, а не люди для структур!”, „Орґазм – тут і зараз!”, „Університети – студентам, заводи – робітникам, радіо – журналістам, владу – усім!”.

Тим часом студенти один за одним захоплювали університети. Кількість захоплених робітниками великих підприємств станом на 17 травня становило вже близько п’ятдесяти. Страйкували телеграф, телефон, пошта, громадський транспорт. „Франція зупинилась”.

18 травня, перервавши свій візит до Румунії, в країну повернувся де Ґоль. 20 травня кількість страйкуючих сягнула 10 мільйонів, на заводах виникли „комітети самоврядування” і „комітети дії”, які були непідконтрольні офіційним профспілкам; в провінціях почала укладатися цілком феєрична система розподілу товарів і продуктів робітничими комітетами – всім хто потребує, безкоштовно. 21–22 травня на Національних Зборах обговорювалося питання про недовіру Уряду. Для вотуму недовіри не вистачило 1 голосу!

22 травня влада вирішує вислати з Франції Кон-Бендіта. У відповідь студенти влаштовують в ніч з 23 на 24 травня в Латинському кварталі „ніч гніву” (або „ніч заколоту” – “nuit d’émeute” можна перекласти і так), повторно провівши барикадні бої. Зайнялась Паризька біржа. 24-го де Ґоль виступає із зверненням провести референдум про залучення робітників до управління підприємствами (пізніше він відмовиться від цієї обіцянки).

25 травня в Міністерстві соціальної політики на рю Ґренель почались тристоронні перемовини між урядом, профспілками і Національною радою французьких підприємців. Напрацьована там „Ґренельска угода” передбачала значне підвищення зарплати. Однак Загальна конфедерація праці (ЗКП) не задовольнилась поступками уряду і підприємців і закликала продовжити страйк. Соціалісти на чолі з Франсуа Мітераном і ліві сприйняли „Ґренельску угоду” як „удар в спину революції”. На стадіоні Шарлеті вони збирають величезний мітинґ, де засуджують Французьку комуністичну партію (ФКП), профспілки і де Ґоля, і вимагають створення Тимчасового уряду.

29 травня, коли відбулося надзвичайне засідання Кабінету міністрів, стало відомо, що безвісти зник президент де Ґоль. Країна шокована. Лідери „Червоного Травня” закликають захопити владу, оскільки вона „явно лежить на вулиці”. 30-го де Ґоль з’являється і виступає з вкрай жорсткою промовою, сповістивши водночас про розпуск Національних Зборів і про проведення дострокових парламентських виборів. Пізніше стає відомо, що де Ґоль таємно літав в Баден-Баден, де було розташовано штаб французького військового контингенту в ФРН, і радився з військовими. Згодом він провів аналогічну нараду і в Страсбурзі. Правда, що відповіли де Голю генерали – досі нікому не відомо.

Того ж дня підбадьорені ґолісти проводять 500-тисячну демонстрацію на Єлисейських полях. Перелякані буржуа скандують „Поверніть наші заводи!” і „Де Ґоль, ти не один!”. Це – початок кінця „Червоного Травня”. Чимало підприємств про страйкували після цього ще тиждень чи два. На початку червня профспілки проводять нові перемовини і отримують нові економічні поступки, після чого хвиля страйків згасає. Підприємства, захоплені робітниками, почали „зачищуватися” силами КРС – як, наприклад, заводи „Рено”.

Студенти намагались налагодити з окупованими підприємствами зв’язок і взаємодію. Спільно вони дали уряду арьєрґардний бій у Фліні, де розташовані цехи „Рено”. Працівники „Рено-Флін” відмовились визнати „Ґренельску угоду”. Уряд оточив Флін тисячею жандармів. Пізніше ці події отримали назву „Флінського протистояння”. 17-річний ліцеїст-маоїст Жіль Тотен, зв’язківець студентів із робітниками з Фліна, рятуючись від жандармів, втопився в Сені. Робітники Фліна поклялись над його могилою помститись жандармам. Озлоблені смертю товариша, студенти під спів „Інтернаціоналу” знову спорудили в Парижі барикади і кілька годин воювали з КРС. Вони вщент рознесли комісаріат поліції на рю Перон.

12 червня влада перейшла в наступ. Були заборонені основні лівацькі уґруповання, Кон-Бендіта вислали до ФРН. 14 червня поліція очистила „Одеон” від студентів, 16-го – захопила Сорбону. 17 червня відновили роботу конвейери „Рено”.

23 і 30 червня в два тури відбулись парламентські вибори. Наляканий привидом революції, „середній клас” одноосібно проголосував за де Ґоля.

Отже, „травнева революція” зазнала поразки. Чому ж вона стала символом, легендою?

В першу чергу, тому, що в травні 1968 року „раптово”, з дрібного інциденту в Нантері, при чому не під час економічної кризи, а навпаки – під час економічного процвітання, вперше в європейській історії стрімко розвинулась згальнонаціональна криза, яка вилилась в революційну ситуацію. Це змусило багатьох зрозуміти, що змінилась сама соціальна структура західної спільноти.

По-друге, тому, що „Червоний Травень” змінив моральний і інтелектуальний клімат в Європі – і в першу чергу у Франції. Аж до настання епохи неолібералізму і „нової консервативної хвилі” початку 80-х бути правим і любити капіталізм вважалось непристойним. Перша половина 70-х, осяяна відблисками „Червоного Травня”, виявилась лебединою піснею західноєвропейської інтелектуальної і культурної еліти. Всі вартісні речі в цій сфері, як із сумом визнають сьогодні на Заході, були створені до 1975–1977 років. Все, що виникло пізніше – або деградація, або переспівування...

Чого ж досягли студенти? По-перше, демократизації вищої і середньої школи. По-друге, дозволу на політичну діяльність на території університетів і студентських містечок. По-третє, підвищення соціального статусу студентства. По-четверте, ухвалення „Закону про орієнтацію”, який координував дії вищої школи безпосередньо із потребами економіки і таким чином понижував ризик безробіття для випускників. По-п’яте, ліквідації (нехай і тимчасової) психолоґічного провалля між студентами і робітничим класом. По-шосте, підрив іміджу „сильного мужа” де Ґоля. В квітні 1969-го де Ґоль раптово пішов у відставку, а влаштований ним „режим особистої влади” припинив існування.

Що сталося з бунтівниками Травня згодом? Через 25 років цим питанням перейнялись автори телефільму „Покоління”. Виявилось, ті, хто був активним в травні 68-го, залишились активними і надалі. Вони яскраво проявили себе в літературі, мистецтві, науці, політиці, журналістиці, бізнесі. У Франції тавро „мілітант Травня” (активіст травневих подій) діє як знак якості: працедавці охоче беруть таких – адже це люди активні, які не бояться приймати самостійні рішення. Якщо „мілітант” посидів у в’язниці – це ще краще: значить, не сцикун і не боїться брати відповідальність на себе. Незамінний як менеджер. І приклади цьому бувають дивовижні. Студент-бунтар Емануель Дешелет на прізвисько „Довгий”, якому приписують авторство модного серед „зелених” гасла „Міркуй глобально – дій локально!”, став найбільшим підприємцем, власником кількох заводів. А от ті з молодих, хто повів себе в травні 1968-го тихіше води, так ніким і не стали.

Дещо про лідерів „Червоного травня”:

Даніель Кон-Бендіт – став одним з провідників поміркованого крила „зелених” в Німеччині, депутатом Європарламенту;

Марк Кравец – став шефом закордонної служби найбільшої ґазети „Ліберасьйон”, створеної в 1973 активістами „Червоного Травня”;

Жан-Луі Пеніну – „золоте перо” тієї ж „Ліберасьйон”;

Пріска Башле, натхненник створення „комітетів дії” – професор Сорбони;

Мішель-Антуан Бурньє, один з лідерів Спілки студентів-комуністів (ЮЕК) – головний редактор журналу „Актюель”;

Ролан Кастро, ще один лідер ЮЕК, лідер нантерських бунтарів – провідний архітектор Франції;

Алєн Жейсмар, один з „натхненників” „Червоного Травня” – професор Сорбони;

Тьєно Ґрюмбах, лідер маоїстської Спілки комуністичної молоді (марксистсько-ленінської) – адвокат, старшина об’єднання адвокатів Версалю;

Серж Жюлі, один із засновників „Руху 22 березня” – директор „Ліберасьйон”;

Алєн Крівін, засновник і лідер „Революційної комуністичної молоді” (ЖКР) – тепер лідер троцькістської „Комуністичної революційної ліги” (ЛКР);

Жан-Пьєр лє Дантек, ще один лідер Спілки комуністичної молоді (марксистсько-ленінської) – професор Вищої архітектурної школи;

Робер Ліньяр, засновник Спілки комуністичної молоді (марксистсько-ленінської) – відомий соціолоґ;

Жан-Марк Сальман, керівник бойових ґруп Спілки комуністичної молоді (марксистсько-ленінської) – найбільший продавець французької книги у Нью-Йорку;

Жанет Пьянкні, одна із засновниць ЖКР – зараз „права рука” Крівіна в ЛКР, кінодокументаліст;

Анрі Вебер, „людина № 2” в ЖКР – шеф постійно діючої Конференції з політичних наук;

Філіп Баре, один із засновників „Пролетарської лівої ініціативи” – генеральний інспектор Міністерства національної освіти;

Жан-Марсель Бужеро, один з чільників Національної спілки студентів Франції (ЮНЕФ), видавець „Травневих зошитів” – директор і редактор журналу „Евенеман дю жаді”;

Ерве Кабальє, один із засновників ЖКР – керуючий „Сіґма-Телевізйон”;

Рене Фрідман, один із засновників „Марксистсько-ленінської комуністичної дії” – видатний вчений, першим у Франції отримав „дитину з пробірки” (спільно із Жаком Тістаром, троцькістським активістом в травні 68-го);

Андре Ґлюксман, один із засновників „Пролетарської лівиці” – відомий філософ;

Ґі Гогенхейм, засновник „Гомосексуалістичного фронту революційної дії” – відомий письменник;

Крістіан Жамб’є, редактор маоїстської ґазети „Коз дю пьопль” – викладач Сорбони;

Ґі Ландро, один із засновників „Пролетарської лівиці” – відомий філософ;

Жан-Поль Рібе, „найстаріший маоїст в “Одеоні” – редактор і шеф додатків до журналу „Експрес”...

І два мученики:

Мішель Фірк. Приєдналась до ґватемальскої ґерильї. Наклала на себе руки (офіційна версія) після нелюдських тортур у в’язниці ґватемальської політичної поліції (її звинувачували в орґанізації вбивства посла США в Ґватемалі Джона Г. Мейна);

Пьєр Ґольдман. Приєднався до латиноамериканської ґерільї. Заарештований в 1974 році, був засуджений до довічного ув’язнення, його вбили в 1979 році...

Глава третя,

інтелектуальна,

для тих, хто цікавиться і кіно, і філософією, і хто не проти викаблучитись у тісній компанії

 Іоан Хреститель „Червоного Травня”

 Жан-Люк Ґодар як предтеча і натхненник 1968 року

Коли бунтівні паризькі студенти в травні 68-го розбирали по камінчику вулицю Бульміша і ламали грати церкви Сен-Жермен-де-Пре, вони втілювали в життя закладений в їхню підсвідомість проект – проект бунту. Деяка частина, зрештою, здійснювала і усвідомлений проект – ті, хто як слід прочитав і засвоїв деякі книжки деяких авторів (після подій Травня, за свіжими слідами, почали з’ясовувати, які саме автори були найшановнішими серед студентів-страйкарів? Отримали таку вервечку (низхідна послідовність): Сартр, Маркс, Троцький, Альтюссер, Лєнін, Камю, Фромм, Мао Цзе-дун, Бакунін, Че Ґевара). Але у 18 років багато товстих філософських книг не прочитаєш. Переважна більшість серед тих десятків тисяч, хто зводив барикади і бився із жандармами, прочитали 2 – 3 такі книги. Зате всі дивились кіно. Цілком конкретне, „своє”: кіно „нової хвилі” і, в першу чергу, фільми Жана-Люка Ґодара.

Коли перші фільми „нової хвилі” вийшли на екрани, майбутнім травневим бунтівникам було всього 10–15 років. А це найкращий вік для формування основ світобачення.

Дуже швидко „культовим” фільмом молодих стали фільми Ґодара „На останньому диханні” (À bout de souffle, 1960). Ця кінострічка затьмарила навіть „400 ударів” (Les 400 coups, 1959) Франсуа Трюффо, фільм, який молодь сприймала як викриття „дорослого” світу – світу святенницького, світу несмаку, нудьги, світу відверто репресивного і спрямованого проти молодих (тобто юнофобського).

Ґодар замаскував свою стрічку під трилер і головного героя Мішеля (Ж.-П. Бельмондо) – під ґанґстера. Це, звичайно, полегшило сприйняття фільму підлітками. Штамп „маскульт” (в даному випадку – пригодницького кіно) – герой, який протистоїть всьому світові (спадок романтизму, що входить в обов’язковий набір стандартів „масової культури”), закріплений у підсвідомості будь-якого підлітка, в фільмі напряму повертається до свого архітипного джерела – до героїчного міфу.

Насправді фільмом „На останньому диханні” Ґодар поставив зухвалий експеримент. Засобами кіно – й так, щоб цього ніхто не помітив (інакше на підсвідомість неможливо впливати!) – він вирішив проілюструвати основні положення соціальної філософії Сартра. Мішель – це тотальний бунтівник, виламаний з видимого, „звичайного” життя в його істинний вимір, в екзистенцію. Саме тому він кожну мить живе „на останньому диханні” і кожна мить – мить екзистенції. Саме це і спричинює вибір Мішеля в кінці фільму – смерті, а не порятунку. Тотальний бунтівник повністю заперечує опортунізм, „брехню заради порятунку” – як в дрібницях, так і в серйозних речах. Він розриває стосунки з несправжнім світом. Тотальна форма розриву зі світом лише одна – смерть. Мішель вибирає смерть тому, що вже обірвано всі ниточки, які зв’язували його з несправжнім, речовим, брехливим існуванням, він – в області абсолютної свободи, повної реалізації свого „Я”, він розкрив нарешті свою сутність. Відступити – це втратити себе, деґрадувати, зректися себе як людини, істинного існування заради неістинного.

Ще ретельніше замаскував Ґодар другого теоретика, положення якого він показав у фільмі. Цим другим був Франц Фанон. Саме відповідно до тези Фанона про революційну роль люмпен-пролетаріату Ґодар на роль головного позитивного героя вибирає ґанґстера. А сучасну Францію Ґодар подає точнісінько як колоніальний Алжир. Мішель – свій, він завжди знаходить допомогу і підтримку, при всій своїй тотальній автономії він легко входить в контакти, підтримує стосунки з подібними собі, отримує необхідну інформацію. Це – підпілля, Мішель – партизан. Це уже не Франція, це – країна „третього світу”, в якій Мішель і його друзі (за сюжетом – також ґанґстери) ведуть екзистенційну партизанську війну.

Ілюзорність зовнішнього світу підкреслюється технічно – знаменитою операторською манерою „нової хвилі”: документальні кадри, ручна камера, зйомки на натурі, розфокусовка, невідповідність відео- і звукоряду, лжеракорди. Це – суцільний потік несерйозного, поверхневого, майже бутафорського життя. Мішель, який перейшов в іншу, вищу якість, ковзає цим життям, як жива людина в царстві тіней. По той бік барикад: також абсолютно чужі цьому світові окупанти, колонізатори – тобто поліція, жандарми. Їх одразу видко, як видко білу людину в чорній Африці. Вони такі ж чужорідні елементи цього світу, як і Мішель, але з іншої причини: якщо зовнішній світ – це світ ілюзорного існування, то вони представники іншого світу – світу смерті.

Інколи в пропаґандистських поривах сміливості Ґодар доходить в фільмі до абсолютно відчайдушних витівок: наприклад, вкладає в уста Мішеля монолоґ, що є лише злегка перефразованою цитатою з „Теорії додаткової вартості” Маркса!

Експеримент вдався. „На останньому диханні” французькі підлітки – майбутні бунтівники 68-го – дивилися по 5–6 разів (а дехто й по 10). Зрозуміло, що вони й не підозрювали, що дивлячись на екран і уособлюючи себе з головним героєм, вони всотували соціальний радикалізм Сартра, Фанона і Маркса. Але саме тому сприйняття закладених в фільм ідей було максимально повним і абсолютно некритичним. Ґодар не дарма починав свою кар’єру як кінокритик і дослідник кіно. Він знав, як і чому діють на глядача „рухомі картинки”. Ґодар знав, що найважливіша властивість кіно – це вплив ейдетичний і – через ейдетику – суґестивний, вплив на підсвідомість. Адже кіно – це не текст (всупереч тому, в чому згодом почнуть переконувати всіх Дерріда й інші постструктуралісти).

Нерозуміння того, що „На останньому диханні” – пропаґандистський, суґестивний фільм, фільм-модель, фільм, що закладає настанови, відіграло пізніше поганий жарт з Голівудом. В Голівуді, зрозуміло, ніхто Сартра з Фаноном не читає (не до снаги) – і коли Джим Макбрайд, натхненний шаленим успіхом Ґодарівського фільму, зробив рімейк, все скінчилось ґрандіозним провалом. Але ж всі – і режисер, і продюсери, і кінокомпанія, і прокат, і банки – були впевнені, що фільм принесе не менше мільярда...

Витончена французька критика, яка впевнено виловлювала „бліх” (кіноцитати) в фільмах, виявилась філософськи неосвіченою – і потаємної „революційної крамоли”, яку їй підклав Ґодар, не помітила. Зрештою, це не врятувало наступний фільм – „Маленький солдат” (Le petit soldat, 1960) – від заборони цензурою. Але там вже Ґодар „попалився”: історію такого ж екзистенціального бунтівника він відкрито співставив із тогочасними гострими політичними подіями – партизанською боротьбою в Алжирі та діями французьких спецслужб проти представників алжирських патріотів в Швейцарії. Такої „нахабності” режим де Ґоля не пробачив.

Тоді Ґодар заходить з іншого боку. В фільмі „Жити власним життям” (Vivre sa vie, 1962) він розповідає про долю „маленької людини”, яка вирішує самостійно визначати свою долю. Але виявляється, що у сучасному суспільстві це неможливо. Героїня фільму Нана, актриса і продавець в маґазині ґрамплатівок, попри свою волю стає ще й повією, а спроба „вийти зі справи” одразу карається – кулею сутенера. Тут все так ясно і оголено, що навіть французька кінокритика починає здогадуватися, що це не просто „замальовка із життя”, а щось більш небезпечне. Так і є: це Маркс, Лефевр і Ґароді. Висловлюючись марксистською мовою, це ілюстрація спроби „звільнення поза спиною свого класу” – з показовою репресалією за таку спробу.

Але фільм „Жити власним життям” вразив молодих шанувальників „нової хвилі” не цим. В фільмі Ґодар пішов на відверто відчайдушний крок – він вживив у стрічку довгу-предовгу (і явно не вмотивовану сюжетом) сцену розмови героїні в кафе з випадковим знайомцем – літнім філософом (в якому легко відгадується Жан-Поль Сартр). Вперше у французькому кіно безпосередньо у фільм вводився довжелезний філософський монолоґ. Хоча Ґодар і намагався адаптувати мову філософа для сприйняття „пересічним глядачем” (формально – для того, щоб Нана хоча б щось зрозуміла), таємний зміст монолоґу був зрозумілий лише небагатьом: це був витончений варіант поглинання філософією атеїстичного екзистенціалізму à la Сартр близькою до екзистенціалізму феноменолоґії Моріса Мерло-Понті. Задум просто нахабний: Ґодар виконує роботу Сартра за самого Сартра – якщо з’ясовується, що відомі розбіжності Мерло-Понті з лівими (марксистами і екзистенціалістами) спричинені лише тим, що Мерло-Понті, сам того не усвідомлюючи, висловлює іншою мовою (іншими термінами) те, що він на рівні комплексів ідей запозичив у Маркса і Сартра, то про що з ним полемізувати? – слід лише розібратися, яке з понять Маркса стоїть за тим чи іншим терміном Мерло-Понті.

На початку 60-х „нова хвиля” як цілісне явище перестала існувати. Але режисери залишились. І залишилась вірна аудиторія: ліва інтелігенція, студенти, ліцеїсти, школярі – ті, хто звик дивитись Трюффо і Ґодара в кіноклубах (мережа кіноклубів покрила в 50-і – 60-і рр. всю Францію, кіно „нової хвилі” демонструвалося саме через кіноклуби, практично не потрапляючи на великий екран).

А Ґодар поставив наступний експеримент – „Альфавілль” (Alphaville, 1965). Критика через невігластво записала фільм до розряду „антиутопії”. А насправді це була пародія на антиутопію і пародія на шпигунський бойовик. Пародійна перенасиченість, рівень знущання над „маскультом” в фільмі були неперевершені: висміювалось все – починаючи з Джеймса Бонда і закінчуючи Орвеллом, Замятіним і Олдосом Гакслі. У Ґодара в „Альфавіллі” два основних об’єкти висміювання: „маскультура” і „теорія тоталітаризму” (тоді, в 1965 році, це було більш ніж сміливим випадом: тільки в кінці 60-х – першій половині 70-х „теорія тоталітаризму” була піддана на Заході серйозній критиці і визнана провідними спеціалістами ненауковою; в нас (тобто в СНД), зрештою, в останнє десятиліття спостерігалось прямо протилежне явище, а в наших північних сусідів ще й зараз побутує теза „бідна Росія, вічно їй доводиться носити викинуті Європою капелюшки!”).

Альфавілль – тоталітарна держава майбутнього – виявляється при детальному вивченні глядачем картонною бутафорією, „страшилкою”, яка розпадається від зіткнення з реальною, живою людиною (навіть ідіотом, яким є головний герой фільму Лемі Кошен). Але Ґодар не був би Ґодаром, якби він не перетворив фільм в „ідеолоґічну диверсію”. Весь „Альфавілль” був однією великою пропаґандою через кіно щойно виданої (в 1964) книги Герберта Маркузе “Одномірна людина” (One-dimensional Man). Якщо читати “Альфавілль” через призму „Одномірної людини” – всі недоречності фільму зникають. Стає зрозумілим головне: Альфавілль – це не майбутнє, Альфавілль – це теперішнє; тоталітаризм – це не прийдешнє суспільство з машиною-диктатором на чолі, а сьогодення, яке оточує тебе.

Більшість паризьких студентів-бунтівників 68-го не встигли прочитати „Одномірну людину” (книга була тільки-тільки перекладена на французьку мову того ж 68-го року). Але цей фільм дивилися всі і добре його засвоїли. Коли студенти Нантера спробували знайти адміністрацію для проведення перемовин, то, поблукавши порожніми однаковими коридорами і не знайшовши нікого, хто взяв би на себе сміливість говорити з ними, вони, у відчаї, почали кричати: „Це – Альфавіль! Це – Альфавілль!”

Наступним „кроком до 68-го” був фільм „Божевільний П’єро” (Pierrot le fou, 1965). Це – своєрідне продовження „На останньому диханні”. Знову – герой-бунтівник втікає від світу, виламується з нього і гине. Паралелі з „На останньому диханні” очевидні і навіть нав’язливі. „Божевільний П’єро” – як друга частина дилогії, коли для багатьох вже все зрозуміло, просто і ясно. Зовнішній, несправжній, буржуазний світ в ньому відверто відірваний від землі (доходить до того, що персонажі не мають власних думок, а розмовляють цитатами з рекламних роликів – як наші діти сьогодні!), світ гангстерів більше не розглядається як опозиція (навпаки, він включений у ланцюжок офіційного бізнесу), а загибель (самовбивство) бунтівника-самітника – це фінал успішно виграної битви: зовнішній, несправжній, буржуазний світ вже переможений – залишилось лише закріпити перемогу навіки, зробити її незворотною шляхом вилучення себе з дійсності. Тим самим Ґодар перетворює персонажа „п’єси” в постачальника, в деміурга.

Основні ідеї: сучасне суспільство – суспільство „життєрадісних роботів”, отруєних рекламою і ЗМІ псевдолюдей (це, знову ж таки – „Одномірна людина”); не вірте псевдореальності, шукайте за фасадом welfare state механізми пригнічення (Маркузе, Фромм, в кінцевому результаті – Маркс); не вірте ЗМІ, рекламі, балачкам, шукайте ЗА ними (і в них – включаючи балачки) знову ж таки механізми пригнічення (знову Маркузе плюс Ролан Барт, плюс Вітґенштейн). І, нарешті, головне: революційний наступ можливий! Ця остання теза – провідна, Ґодар для того, щоб закріпити її у підсвідомості глядача, навіть змушує головних героїв малювати портрети Фіделя Кастро і Мао. Отже, ось орієнтир, приклад для наслідування: революціонери-переможці – Кастро і Мао Цзе-дун.

Це – етапний крок, оскільки слідом за „Божевільним П’єро” Ґодар переходить вже до відкритої пропаґанди: фільми „Masculin/Féminin” (1966), „Дві чи три речі, які я знаю про неї” (Deux ou trois choses que je sais d'elle, 1966), „Китаянка” (La chinoise, 1967) і „Уікенд” (Weekend, 1967). В цих фільмах, відзнятих в останні два роки перед „травневим вибухом”, Ґодар вже напряму показує (досліджує і одночасно популяризує) досвід радикальної молодіжної контркультури, що розриває стосунки із тогочасним буржуазним світом і переходить у відкриту політичну опозицію. Ці фільми вже зухвало-політичні, соціолоґічні й в жодному випадку не призначені для „середньостатистичного глядача”. Тканина фільмів розривається вторгненням знімальної ґрупи безпосередньо в кадр, в дію, розташуванням на екрані революційних цитат (а то й уривків цитат – для кращого запам’ятовування у відповідності до „зейнгарнік-ефекту”), вплітанням в стрічку матеріалів соціолоґічних опитувань і самого процесу анкетування і т.д. В цих фільмах ретельно підібрано аудиторію – бунтівників 68-го до самого 68-го. Ґодар усвідомлює ситуацію як межеву, як останній перепочинок перед кидком вперед. „Французи, ще одне зусилля – і ви... революціонери!”

Натяки, замовчування, маскування – все відкинуто: для чого, довкола всі свої (а супротивник вже просто не встигає нічого зробити – немає часу). На екрані – комуни; Мао; В’єтнам; політичні репресії; буржуазний уклад як світ спонтанного і немотивованого насильства; буржуазна культура як культура брехні і пригнічення; Брехт як символ революційної культури і революційного театру; суспільство споживачів як суспільство повій; перехід до відкритої революційної пропаґанди і відкритого революційного насилля – як невідворотній наступний крок.

Далі був Травень 68-го. В 68-му Ґодар став ініціатором і активним учасником всіх революційних проектів французького кінематографу – і Генеральних штатів французького кіно, і Ґенеральної асамблеї, і Ґрупи ім. Дзиґі Вєртова. Він видавав „кінолистівки” під час травнево-червневих подій, зробив фільм „Весела наука” (Le gai savoir, 1968), який був заборонений цензурою за революційну пропаґанду, він знімкував нантерських студентів-бунтівників і страйкуючих робітників „Рено” („Фільм, як і інші” – Un film comme les antres, 1968), італійську контестацію („Битви в Італії” – La contestation, 1969), знаменитого Даніеля Кон-Бендіта („Вітер зі Сходу” – Vent d’est, 1969; де Кон-Бендіт був також співавтором сценарію), гурт Rolling Stones („Симпатії до диявола” (або „Один плюс один”) – Sympathy For The Devil (aka One Plus One, 1968). На 10 років (названих ще „десятиліттям боротьби”) Ґодар став політичним активістом, пропаґандистом, документалістом, творцем фільмів-інструкцій. Як і Сартр, визнаний філософ-натхненник Травня 68-го і учасник дискусій у захопленому студентами „Одеоні” і розповсюджувачем маоїстської ґазети „Коз дю пьопль”, Ґодар влився в 1968 році до зміненої реальності, в масове виламування в екзистенцію.

В 1968 Ґодар втілив в життя свій художньо-пропаґандистський проект. Він відчув унікальне щастя наяву потрапити до власноруч створеної паралельної екзистенціальної реальності; відчути себе не літописцем, а творцем історії. Я не знаю жодного кінорежисера, який міг би похвалитися цим.

Сьогодні Ґодар – pater honorabilis світового кіно. Його демонстративно відречення, навіть зневажливе ставлення до оточуючого світу не повинні дивувати. Уявіть собі Іоанна Предтечу, який дожив до проголошення християнства офіційною реліґією Римської імперії...

З російської переклав Юрко Карашівський