Нова протофашистська молодіжна субкультура в Росії

Росія – країна арійців! Годі, позбиткувались з нас усякі жиди і більшовики. Ми, арійці, тут господарі. І ми будемо господарями. Коли ми прийдемо до влади – ми усіх вишикуємо попід стінами і всім скажемо: “Жиди і комісари – крок вперед!” І всіх жидів і комуняк – з кулемета. Потім скажемо: “Вузькоокі та чорнодупі – крок вперед!” І всіх вузькооких і чорнодупих – на копальні та лісоповал. Нехай працюють... Хай живе Тисячолітній Великий Райх Арійської Нації!..
З промови неназваного промовця-скінгеда на мітингу White Power [Влада Білих] у Москві навесні 1997 р.

Чи траплялись вам групи молодих людей з голеними головами, в однакових чорних джинсах і маскувальних куртках без комірів, у високих армійських черевиках, з нашитим на рукаві прапором рабовласницької Конфедерації? Це й є голомозі, а ще – скінгеди [Від англ. skin head – голена голова]. Самі себе вони називають коротким словом скін.

Про них майже не пишуть, але поміж підлітків великих міст вони – уже легенда. Дорослі намагаються їх не помічати, причому не лише пересічні обивателі, але й представники закону. Але вони заявляють про себе самі, стаючи дедалі нахабнішими й агресивнішими. В листопаді 1998 р. в Архангельську судили групу наці-скінів, котрі навесні того ж року створили організацію, яка поставила за мету вигнати силоміць з Архангельська усіх “чорних”. Члени групи – підлітки від чотирнадцяти до вісімнадцяти років – носили пов’язки із свастикою і давали “присягу арійця”... Всього за два тижні вони здійснили понад десяток збройних нападів на “кавказців” (одній з жертв було завдано сімнадцять колото-різаних ран). Лідери кавказьких громад Архангельська прийшли до місцевого міліцейського керівництва і попередили, що коли це триватиме й надалі, то вони можуть не стримати своїх земляків від масових заворушень, – після чого в архангельських правоохоронних органах, природно, “усіх познімають”. Міліцейському керівництву останній аргумент видався дуже переконливим – і групу швидко виявили і заарештували. На суді, однак, усі відбулись умовними термінами і лише 18-річного лідера групи Зикова засудили до семи років ув’язнення. Цікаво, що факт створення расистської організації судові “довести не вдалось”.

У Москві в попередньому ув’язненні перебуває ще одна група скінгедів – так звані “чистильники”. Всі вони також підлітки: молодшим – років по шістнадцять, старшому – дев’ятнадцять. Група проводила “зачистку” Москви від бомжів, які начебто “поганили образ столиці”– їх наці-скіни, не довго думаючи і не зважаючи на національність, убивали. Точна кількість вбитих невідома, позаяк смерть бомжа зазвичай залишається нерозслідуваною. Поки що слідство висунуло звинувачення в трьох убивствах і одній спробі убивства.

Скінгедом був і затриманий у Москві у вересні 1999 р. Михаїл Науменко, котрого звинувачують в тому, що він планував на День міста здійснити вибухи в кількох православних храмах і в синагозі... 

Навіть якщо б справа обмежувалась тільки цими фактами, то й тоді не можна було б залишати без уваги цей, м’яко кажучи, далеко не безневинний молодіжний рух. Однак, згадані епізоди – лише мала частина з-поміж багатьох акцій та актів насильства, які чинять голомозі. Тому варто оповісти про них якомога докладніше.

Хто вони, російські скінгеди?

Вони з’явилися на початку дев’яностих років. У 1992-му в Москві було всього близько десятка скінгедів. Поводились вони тихо і переважно просто красувались у центрі міста. Це був чистий продукт підліткового мавпування: наші перші скіни старанно наслідували західних скінгедів, про яких дізналися із совєцьких ЗМІ доби перестройки. Тоді було модно розповідати про англійських, німецьких, а дещо пізніше – і про чеських голомозих.

Однак на початку 94-го скінгеди неочікувано стали якщо не масовим, то численним і помітним явищем (про те, чому це сталося саме тоді, йтиметься згодом). А далі наче лавина з гір зійшла. На кінець 1999 р. в Росії нараховувалось більше двадцяти тисяч скінгедів: до чотирьох тисяч в Москві, бл. трьох тисяч в Петербурзі і від двох тисяч до тисячі з лишком – у Нижньому Новгороді, Ростові-на-Дону, Ярославлі, Пскові та Калінінграді. І ще у двох десятках міст – менш ніж тисяча в кожному.

Переважно (відсотків на вісімдесят) скінгеди – це старшокласники, учні ПТУ чи безробітні. Більшість з них об’єднані в маленькі банди за місцем проживання чи навчання, що не є повноцінними політичними організаціями. Однак, в Москві існують дві політизовані жорстко ієрархізовані скінгедські організації: Скинлегион і Blood & Honor – Русский филиал. В кожній – від ста до півтори сотні осіб. Приблизно стільки ж членів у петербурзькій організації Русский кулак і нижегородському угрупованні Север, дещо менше – в ярославському угрупованні White Bears [Білі ведмеді]. Існують і дрібні, але добре дисципліновані та структуровані скін-групи – скажімо, Русская цель в Москві (числом не більше двадцяти п’яти осіб). Є навіть група наці-скін-феміністок Русские девушки.

У голомозих є власна преса. Так, у 1998 р. близько сотні скінів з груп Белые бульдоги і Лефортовский фронт створили третє значне скін-об’єднання Москви – Объединенные бригады 88 і одразу ж розгорнули бурхливу активність на інформаційному фронті. Вони видають журнал Белое сопротивление і створили в Інтернеті сайт Русские бритоголовые. І це далеко не єдині скін-видання. Існують також журнали Под ноль, Отвертка, Стоп, Я – белый, Streetfighter. Наполовину скінгедським є ультраправий контркультурний журнал Сполохи. Є й інші, окрім Русских бритоголових, розраховані на скінів, ультраправі сайти в Інтернеті, включно з “російським дзеркалом” американського скінгедського сайту Stormfront. 

Бурхливо развивається музична скін-культура. В музиці наші голомозі – шанувальники стилю ой! [1]. Найбільше музичних скін-груп в Москві: Штурм, Коловрат, Белые бульдоги, Радагаст, Вандал, Дивизион, Крэк тощо. Популярна також панк-ой!-група Террор. Вони й задають тон. Конкуренцію москвичам складають хіба що дві групи з Петербурга і Ярославля, які спершу звалися однаково – Tottenkopf (на честь дивізії СС “Мертва голова”). Відтак ярославці скоротили назву своєї команди до TNF, а невдовзі ця абревіатура уже розшифровувалась як Terror National Front – і це також вельми показова назва.

Тексти пісень скін-груп надзвичайно агресивні, зазвичай, доволі примітивні і не створюють надмірного естетичного враження. Наведу текст пісні з репертуару групи Террор (автор – Олег Абрамов (Гастелло), колишній директор клубу Секстон, особа, добре знана в рок-тусовці і загалом у “контркультурних колах”):

Стало много кавказцев,
Поднял голову негр.
Но за улицы наши,
За девчат с дискотек,
Против негра и турка,
Да за русский народ
Встал не мент и не урка,
Не префект-“патриот” –
Бритоголовые идут!

Черний “бомбер”, злой ветер,
Бритый лоб, камуфляж.
Здесь не будет мечети –
Будет русский пейзаж!
Перебить без пощады
Всех кавказских чертей!
Мы за русский порядок –
Ради наших детей.

Такий текст, звичайно, підпадає під ст. 282 КК (“розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі”), але ніхто ніколи не намагався притягнути до відповідальності жодну з музичних скін-груп. До речі, порівняно з іншими, тексти Гастелло – дуже помірковані і взагалі ледь не є “зразком високої літератури”.

В одязі наші скіни наслідують своїх західних однодумців. Особливістю російських голомозих є любов до прапора рабовласницької Конфедерації, який нашивають зазвичай на рукав чи на спину куртки-“бомбера”. Менш поширені нашивки у вигляді свастики, кельтського хреста, портрета Гітлера, числа 88 (тобто Heil Hitler!) чи літер WP (White Power). Скіни зазвичай не носять з собою ніякої зброї (щоб не “притягнули” [до кримінальної відповідальності]), але в бійках користуються ременями з обтяженою пряжкою, намотаними на руку. Останній “крик” скін-моди – прикрашати ремінь начебто декоративним ланцюгом. Насправді ланцюг робить цей імпровізований кастет небезпечнішим.

А про те, що діється в головах у наших голомозих, можна судити із записаних мною пілотних інтерв’ю. Особливо підкреслюю, що моїми співрозмовниками були московські скінгеди, тобто, логічно припустити, найрозвинутіші, найписьменніші та “найцивілізованіші”.

Перше інтерв’ю я взяв у метро у групи з п’яти хлопців, відволікаючи їхню увагу від темношкірої студентки (напевне, дравідки). Ось цікавий уривок з цієї бесіди:

– Ми захищаємо свою країну, от!

Я: Ні, я серйозно питаю. Ну от ця, скажімо, студентка з Індії – вона ж не нападала на нашу країну, вірно? А коли б і напала – що вона одна зробить?

– Слухай, він нам мізки...

– Ні, він справді не в’їжджає...

– Коротше, значить, пояснюю. У всьому винуваті більшовики. Ясно, так? Це була така єврейська змова. Євреї хочуть захопити весь світ. І ні хріна не робити, а тільки з усіх соки смоктати. Для цього вони влаштували в Росії революцію...

– Бо в Росії їх довбали...

– Еге, бо в Росії їх затискали, а в Америці там усякій – ні. Вони в Америці всі мільйонерами стали. А в нас вони, значить, всі на параші сиділи...

– Платон, дай я! Вони, значить, влаштували в Росії революцію, щоб царя скинути – і замість, значить, царів стати самим. Щоб тільки для них все було ніштяк [гаразд], в натурі [звичайно ж]. Тому що всі комуняки – це жиди: Карл Маркс був жид, Троцький, Ленін...

– Ні, Спайдер, Ленін, це... башкиром був... 

– Сам ти... Я точно знаю: Ленін жид був, у нього і прізвище таке... типово жидівське... тіки я, блін, це, не пам’ятаю, яке... [2]

– Дійсно, нам навіть історичка про це казала...

– Оно... ну, загалом, вони революцію вчинили – і почали війну...

– Громадянську...

– Спайдер, не лізь...

– ...щоб побільше росіян винищити. Але їх там також багато замочили [убили], однак вони війну [таки] виграли. Росію, значить, відмінили, в натурі, і влаштували “совок”... Але Сталін в цей план в’їхав [тобто, зрозумів його суть] – і вирішив їх зупинити, врятувати Росію...

Я: Зачекай-но. Сталін був грузином...

– Сталін був осетином. А осетини – це арійці. Як і росіяни. Осетин насправді звуться аланами. Це такі стародавні арійці... Загалом, Сталін Леніна отруїв (!), Троцького розстріляв (!)... 

Я (не витримавши): А Маркса?

– Ну, ти чьо, мужик, ми до тебе, як до людини, а ти до нас, як до сизарів чухнорилих [смердючих алкоголіків]! Маркс тоді за кордоном був (!), зрозуміло ж!.. Загалом, Сталін жидів притис – і став Росію відбудовувати...

Я: Не розумію я дечого. Сталін очолював компартію...

– Він маскувався, второпав? Йому всі ці комунячі запаморочки були по барабану, в натурі. Ну не міг він жидів відверто знищити, бо на нього всі б одразу напали: і Америка, і Англія, і все таке... Сталін в це одразу врубався [зрозумів], він, знаєш, який розумний був? Ну і боявся також, так. Тому що жиди уже весь Захід захопили. В Америці хто тоді президентом був, знаєш?

Я: Рузвельт.

– От. Це жид. Типово жидівське прізвище. Це посада така у них в синагозі – котрий, це... ритуальні жертви... ну, загалом... мочить [вбиває]... [3] Тому він [4] доручив це діло [5] Гітлерові... Гітлер був... ну... відморожений, він нічого не боявся. Сталін спеціально йому всіх жидів залишив, щоб той їх ліквідував. Але Гітлер шизанувся [збожеволів] і вирішив слов’ян також знищити... Загалом, ми його перемогли...

– Платон, ти разбазарився [надміру розговорився]... Дай я. Значить, так: євреї Сталіна отруїли... Така була “справа лікарів”... Їх навіть пов’язали [заарештували] усіх... Але Сталін помер – і вони викрутились, всіх випустили.

– Та не хомутали ващє там нікого!

– Відчепись, Туліп, чуєш, задовбав. Хомутали. Потім тіпа [начебто] відпустили. Я чьо, дебіл? Я це в школі відповідав, на уроці... [6] Після Сталіна був Хрущов, так? У нього дружина була єврейка. Хрущов почав помалу розвалювати країну – як більшовики з самого початку й задумали. Ото зараз вони її розвалили. І тепер вони до нас спеціально завозять всіх чорних, всіх в’єтнамців там, китайців, кавказців і все таке... СНІД там усякий, типа наркоту... Щоби російський народ вимер, а ці чорні уже тут як тут, типу місцеві...

Тема другого інтерв’ю, взятого у другої групи скінів, була вужчою – персональні політичні уподобання:

Я: А хто з політиків вам подобається?

– А ніхто. Козли вони всі.

Я: А все-таки... Ну от, скажімо, Зюґанов.

– Він же комуніст! Комуністів тих усіх перерізати треба...

– Точно. Вони з чорними заодно, з неграми усякими. Вони ці... як їх... блін... ну тіпа транссексуали...

– Інтернаціоналісти... (Загальне пожвавлення.)

– О! Чума! Кузьма слово знає! (Двоє захоплено регочуть і поплескують третього по спині.) Професор!

Я: Добре. А Лебедь?

– Лебедь – нормальний мужик, десантник...

– Упав – відтиснувся...

– Нє, Лебедь – козел! Він з чеченами замирився!

– Чьо ти гониш! Лебедь з чеченами воював!

– Я тобі кажу: Лебедь з чеченами замирився!

– А за базар відповіш [тобто, чи готовий ти битися до крові за свої слова]?

– Відповім!

Я (втручаючись): Гаразд-гаразд, чекайте! А от Гайдар?

– Ср..ка жирна!

– Писок нажер на народному горі – того й диви, трісне!

– Та він же єврей!

Я: Чекайте, Гайдар-то чому єврей?

– А хто ж іще?

Я: Він же онук письменника Гайдара, а той був росіянин.

– Не знаю я такого письменника.

– А я знаю. Комісаром був у громадянську війну. Крутий такий був. Безпрєдєльщик [поняття кримінального жаргону, яким означається особа, котра не підпорядковується жодним законам, в тому числі й поняттям про злодійську честь] червонопірий. Нашим на спинах зірки вирізав, язик виривав, очі видавлював, під нігті голки заганяв... Тіпа садист такий. Нам Криса розповідала...

Я: Хто?

– Ну, хімічка [вчителька хімії] в школі [7]

Я: Гаразд, з Гайдаром ясно. А Чубайс?

– О! (Дружній регіт.) Рудий! Цей, як його, ваучер!

Я (запідозривши щось не те): А що таке “ваучер”?

– Як чьо? Тампакс, чьо ж ще!

– З крильцями!

– Сам ти з крильцями! Це папірець такий був, з портретом Єльцина!

– Кінчай грузити! Де ти бачив хоч один папірець з портретом Єльцина! Скажи ще – Клинтона!

– Долар! (Бурхливі веселощі.)

Я: А Єльцин?

– Та ну його! Старпер! Ледь ходить! Теж мені президент!

– Чеченам війну програв!

– Церкву підірвав, де комуняки з жидами царську родину розстріляли! [8]

Я: А Лімонов?

– Письме-е-енник! (С непередаваним презирством.)

– Він взагалі педик. Він в Америці там неграм на чорний ґвинт сідав! Сам про це писав. Я знаю. В книжці “Моє статеве життя в мистецтві” [9].

Я: А Лужков?

– Лужок – нічого. Він “чорних” в Москві притис так – не пискнуть. Правильний мужик.

– Ні фіга не правильний. Чьо він на хохлів через Севастополь наїжджає?

– Правильно наїжджає! Севастополь – наш!

– Еге. Наш. Він хоче, щоб ми з Україною через цей Севастополь воювали. А Америка б раділа, що ми тут один одного прасуємо...

Я: А Баркашов?

– Баркашов – це чума. Він каратист. Його всі бояться.

– В нього стріляли... Крутий...

– Еге. В тюрягу саджали...

– Він ваще за расєйський народ...

Я: А ви би вступили в РНЄ?

– Нє-а. Я що – хворий? Строєм ходити треба. Фігню всіляку вчити, як в школі...

– Ти чьо? Вони там зі зброї вчаться стріляти...

– Та чьо ти гониш? З якої зброї? Дадуть тобі тисячу листівок – і ходи роздавай. Поки не роздаш – не повернешся. От і вся зброя...

– А я б вступив... Якщо “шмайсер” дадуть. Прикинь: стусувались ці комуняки з жидами на мітинг – там, анпіли всілякі, терпіли... А я їх, жидів, з “шмайсера”, з “шмайсера”... 

Я: А з зарубіжних політичних діячів вам хто подобається?

– Це яких, котрі зараз?

Я: Ні, чому ж. З історичних діячів також.

– Александр Македонський. Він півсвіту завоював.

– Сталін [10].

Я: А чому?

– Ну, крутий був мужик. Він всіх своїх ворогів передушив. Комуняк, там всіляких бухаріних в 37-му перестріляв. І жидів у табори вислав. І одразу все як треба стало.

– Ну, ти сказав. Сталін би і нас в табори послав!

– Сталін сам комунякою був! Він всіх російських селян в колгоспи загнав!

– І правильно загнав. От зараз колгоспів нема – і вони не працюють ні хріна. Вся жрачка закордонна...

Я (перебиваючи): Все, все, я зрозумів. А ще хто-небудь, крім Сталіна...

– Гітлер. Чумовий був мужик.

Я: Але він же на нас напав...

– Ну й козел був, що напав! Треба було, навпаки, дружити! У нас же з ним договір був, щоб створити єдиний райх білих людей...

[1] Назва стилю прийшла з Англії. Ой! на кокні – це вигук зі спини, щось на зразок Гей, мужик!

[2] Треба розуміти, що йдеться не про прізвище “Ульянов”, а прізвище “Бланк”, але чому воно “типово жидівське”, я не второпав.

[3] Боже, про кого ж йдеться? Невже про різника?

[4] Очевидно, Сталін.

[5] Очевидно, знищення євреїв.

[6] Цікаву тепер історію викладають в московських школах!

[7] Дивна якась хімія!

[8] Вочевидь, контамінація: в скінгедській свідомості “будинок Іпатьєва” злучився з Храмом Христа Спасителя.

[9] Це вторгнення Ільфа в лімонівську тему мене, признатися, шокувало.

[10] Сталін – також “закордонний політик”?

Породжені кризою і насиллям

Повернімося з 2000 р. на початок 1994-го, коли всього за кілька тижнів кількість скінгедів у Росії виросла на цілий порядок, якщо не більше.

Назовні це було пов’язано з подіями вересня-жовтня 1993 р., коли Єльцин дуже наочно показав усім, що в будь-якій дискусії найпереконливіший аргумент – насильство. Знайшлися підлітки, котрі засвоїли це дуже міцно. Сьогоднішні студенти, які навчаються на гуманітарних факультетах різних московських університетів, згадують, що саме ті їхні однокласники чи приятелі-школярі, котрі невдовзі стали скінгедами, 4 жовтня стояли у натовпі роззяв, з патологічним задоволенням спостерігаючи зблизька розстріл танками парламенту. На зростання числа московських скінів вплинув, між тим, не стільки розстріл парламенту, скільки наступний період “надзвичайного стану” в Москві, коли на вулицях панував поліцейський терор, який швидко набув відверто расистських (формально – антикавказьких) рис.

Уже 4 жовтня дії армії та ЗМОПу набули подекуди відверто расистського характеру. Скажімо, депутат парламенту Олег Румянцев, один з лідерів російських соціал-демократів і один з розробників російської конституції, був схоплений на вулиці пропрезидентськими десантниками і по-звірячому побитий (йому, зокрема, зламали щелепу і відбили нирки). Причому офіцер-десантник, котрий керував побиттям, радісно кричав: “Ага, попався, жидівська морда!” Два студенти-ліванці – Хануш Фаді та Саліб Ассаф – були як вияснила спеціальна слідча група Генеральної прокуратури, що вивчала події вересня–жовтня 1993 р., побиті та розстріляні ЗМОПом 4 жовтня тільки за те, що мали яскраво виражену неарійську зовнішність [1].

В період “надзвичайного стану” будь-яка законність в Москві була відсутня, конституційні гарантії не дотримувались, порушення прав людини (незаконні обшуки, арешти, пограбування, побиття і тортури з боку міліції та ЗМОПу) носили масовий характер. Тисячі осіб – переважно з неслов’янською зовнішністю – були заарештовані, побиті, пограбовані та депортовані з Москви. Усіх їх гамузом записали в сумнозвісні лица кавказской национальности. ЗМОП і міліція задоволено грабували ятки і палатки, які належали лицам кавказской национальности, на московських ринках ЗМОП неодноразово проводив справжні погроми, під час котрих у “кавказців” відбирали гроші, дорогоцінності й товари, нещадно били. Окрім уродженців Кавказу, у числі постраждалих виявились також уродженці Балкан, Середньої Азії, громадяни Індії, Пакистану, Ірану, а також євреї та араби. З приводу арешту, побиття і пограбування дипломатів з Об’єднаних Арабських Еміратів посольство ОАЕ навіть заявило протест МЗС Росії. Аналогічні протести були зроблені і посольствами Вірменії, Грузії та Азербайджану. Кілька англомовних газет, включно з Moscow Times, не змовляючись, назвали вміщені в них статті: Racist Pogroms in Moscow [2].

Численні скарги на сваволю навіть не розглядалися. Постраждалі, єдиним “злочином” котрих були расові особливості, виявилися позбавленими права на захист своїх інтересів у суді. Одна така історія – незаконний арешт, пограбування, звіряче побиття двох громадян Грузії, азербайджанців за походженням – детально описана в Левой газете, з доданими документами. В суді, а відтак у прокуратурі заяви від цих громадян Грузії прийняти просто відмовились. В цій же ж публікації описані звірячі масові побиття незаконно затриманих – в низці випадків з важкими наслідками (у одного з затриманих – за національністю таджика – в результаті побоїв був зламаний хребет) [3] .

Надивившись, як змопівці грабують і безкарно б’ють ногами людей з “недостатньо арійською” зовнішністю, і послухавши відповідну “патріотичну” риторику органів влади, підлітки-двійочники зі “спальних” районів, з неблагополучних родин швидко знайшли “приклад для наслідування”.

Ще відвертіший вплив на зростання кількости скінів мала перша Чеченська війна і супутня їй на урядовому рівні великодержавна проімперська, націоналістична пропагандистська кампанія.

Зі скінами ніхто не боровся. Поки ЗМОП “розбирався” з “кавказцями”, скіни, слабші та боягузливіші, обрали собі з жертв вихідців з Середньої Азії чи з країн “третього світу” – насамперед “чорних” і “вузькооких”. Спостерігалося певне розмаїття по містах. В Москві скіни нападали переважно на африканців та індійців, у Петербурзі – на африканців, непальців, китайців, у Нижньому Новгороді – на мешканців Середньої Азії, переважно біженців з Таджикистану. Повсюди, особливо в Нижньому Новгороді, міліція ставилась до скінів більш ніж поблажливо, відмовляючись заводити карні справи проти них. В Нижньому таджики взагалі боялися звертатися в міліцію – це закінчувалося арештом за “незаконне перебування” з наступною вимогою хабаря, а якщо взяти було нічого – побиттям і депортацією. Приклад цей особливо цікавий тим, що нижегородським губернатором в ті часи був відомий неоліберал Борис Нємцов. Нємцов, як відомо, зібрав мільйон підписів проти війни в Чечні – а в той же час у нього вдома процвітав расистський терор!

Звичайно, на розквіт скінгедського руху вплинули не тільки політичні події. Два чинники створили базу для швидкого росту і утвердження скінів у молодіжному середовищі в Росії: економічна криза і розвал системи освіти.

Катастрофічний економічний спад, починаючи від 1991 р., перетворив мільйони людей в Росії на безробітних. Ще більша кількість людей формально не вважалися безробітними, але були ними фактично: підприємства або простоювали, або наймані робітники по півроку-рік не могли отримати зарплати. Переважна більшість населення, яке раніше жило коли не багато, то задовільно (згідно з західними уявленнями, на рівні middle middle class і low middle class [4]), несподівано стала жебраками.

Все це викликало навіть не майнову, а психологічну катастрофу: за довгі десятиліття совєцького досвіду люди звикли до гарантованої повної зайнятости, державного патерналізму в галузі освіти і охорони здоров’я, а також в галузі інших соціальних програм – скажімо, до субсидованих, часто символічних, цін на основні продукти харчування, дитячі товари, житло, комунальні послуги, громадський транспорт тощо. Втративши звичний спосіб життя, населення Росії стало швидко дичавіти: злочинність, алкоголізм і наркоманія затопили країну. Батькам, зайнятим однією думкою – як вижити, стало не до виховання дітей. Сімейні сварки і насильство в родині перетворилися на норму. В кілька разів зросла кількість психічно хворих. В депресивних регіонах навіть виникла черга на госпіталізацію у психіатричні лікарні – і черга чимала: люди чекають по 2-3 роки. Втечі з дому через голод, побої та нестерпні умови існування – як і відмова від дітей – стали масовим явищем: сьогодні в Росії принаймні 4 млн. безпритульних дітей. Це страшно багато, якщо згадати, що після громадянської війни 1918–1921 років у всьому Совєцькому Союзі було 6 млн. безпритульних.

Паралельно з розвалом економіки йшов процес розвалу системи освіти і виховання. З одного боку, це, звичайно, було наслідком економічного краху: в СССР уся шкільна система була державною, і якщо доходи держави за останні 10 років знизились у 8–10 разів, це не могло не відбитися на фінансуванні школи. Відтак за останні роки через фінансові причини в країні щороку закривалося по 400–450 шкіл і відповідно більша частина учнів з цих шкіл була позбавлена змоги продовжувати освіту. Уже в 1997 р. в Сибіру, скажімо, за офіційними даними воєнкоматів, від 7 до 11% новобранців були неписьменні. На 1999 р. ситуація помітно погіршилась. Скільки дітей шкільного віку уже не відвідують школу невідомо (офіційних даних чи то немає, чи то вони засекречені). Але за даними відділу МВД Росії по попередженню правопорушень серед неповнолітніх, кожен третій правопорушник шкільного віку станом на весну 1999 р. не мав навіть початкової освіти! [5]

Але куди серйознішим фактором виявилося те, що в Росії під приводом “боротьби з тоталітаризмом” заборонили виховну роботу! Саме поняття “виховна робота” пов’язали чомусь з комсомолом і піонерською організацією, які розпустили, не створивши нічого їм на зміну. Я зовсім не закликаю знову всіх насильно загнати в комсомол і організацію “юних ленінців”. Однак варто нагадати, що вони займались не лише ідеологічною роботою, але й усією іншою молодіжною діяльністю – мистецтвом, спортом, туризмом тощо. Комсомол влаштовував і проводив спортивні змагання, рок і фольк-фестивалі, закуповував обладнання і надавав приміщення для різних занять молоді, починаючи з гуртків юних шахістів чи авіамоделістів і закінчуючи танцювальними і спелеологічними.

Так от, під приводом “деідеологізації школи” Міністерство освіти заборонило у своїх документах навіть саме поняття “виховна робота”. Педагогіка була зведена до дидактики. Спершу вчителі були щасливі: з них зняли половину навантаження при попередній зарплаті. При цьому мало хто з них задумався над тим, що все це має характер абсурду, позаяк більша частина виховного комплексу в школі не мала ніякого стосунку ні до совєцької влади, ні до комуністичної ідеології, а була звичною приналежністю традиційної европейської цивілізації, походячи в основних компонентах ледь не від Аристотеля.

Результатом стала друга психологічна катастрофа: за десятиліття реформ в Росії виросло нове покоління – асоціальне і аномічне (тобто переконане в тому, що не існує взагалі жодних норм суспільної моралі). Для цього покоління характерний цілковитий розрив з традиціями, з суспільними цінностями і соціальними установками. Паралельно із здичавінням батьків відбулося здичавіння дітей. Але, якщо батьки, вироджуючись, все ж намагались розв’язувати якісь завдання колективного виживання (як мінімум, на рівні родини), то “діти реформ”, не маючи соціального досвіду дорослих, швидко перетворювалися в стадо біологічних осіб, лише номінально якось пов’язаних одні з одними, – осіб аморальних, егоцентричних, нездатних до комунікації, примітивних у своїх запитах, жадібних, озлоблених і дедалі тупіших.

Природно, це супроводжувалося катастрофічним злетом дитячої та підліткової злочинности, наркоманії, токсикоманії, алкоголізму, проституції, епідеміями захворювань, які передаються статевим шляхом [6]. Учителі, котрі вчора раділи відміні виховання, схопились за голови – вони першими зіткнулись з новою поведінкою нової молоді, котра не хотіла вчитися, лаяла учителів матюками, а коли ті надто набридали – била.

Але несміливі спроби рядових учителів змінити становище наштовхнулись на жорстку протидію міністерських чиновників, котрі вважали, що все гаразд і події розгортаються в правильному напрямку. При трьох міністрах підряд – Ткаченкові, Кінельові та Тихонові – Міністерство освіти вело боротьбу з виховною роботою і намагалося здійснити під прапором “варіативної освіти”, вигаданої заступником міністра Асмоловим, таку “реформу”, котра звільнила б державу від фінансування системи освіти і, називаючи речі своїми іменами, дала б можливість міністерським чиновникам отримувати зарплату, нічого не роблячи і ні за що не відповідаючи. Міністр Кінельов мав дуже туманне уявлення про доручену йому сферу і дивував усю Росію тим, що з інтерв’ю в інтерв’ю твердив, всупереч очевидним і загальновідомим фактам, що в справі освіти в Росії спостерігаються видатні успіхи і ситуація щодня кращає. Серед журналістів Кінельов сумно відомий тим, що на запитання: “А чи ви хоч раз в житті бачили сільську школу?” відповів, ніскільки не тушуючись: “Звичайно. От нещодавно я був з візитом у Голландії – і там нас водили у сільську школу”.

За Кінельова учителі масово тікали із шкіл, не витримуючи злидарських зарплат і піврічних затримок їх виплати – з одного боку, і хамства та принижень (в тому числі рукоприкладства) з боку визволених п. Асмоловим від “тоталітаризму” учнів – з другого. 

При наступникові Кінельова – міністрі Тіхонові стала активно запроваджуватися реформа системи освіти, відома як “реформа Асмолова–Тіхонова”, – незважаючи на те, що переважна більшість учителів, понад 85%, висловились проти неї (всеросійське опитування учителів провела Учительская газета). Коротко вона зводилася до такого: держава остаточно усувається зі сфери фінансування системи освіти, а засоби на навчання підростаючого покоління повинні надходити з трьох джерел: з місцевих бюджетів, з кишень батьків і з рахунків місцевих промислових підприємств [7]. Те, що це – маячня, напевне розуміли і самі автори реформи: у місцевих бюджетах в Росії повсюди – велетенський дефіцит; місцеві підприємства переважно або збанкрутували, або не мають на рахунках ні копійки грошей, розплачуючись з контрагентами бартером; батьки більшости дітей в провінції також сидять без грошей. Подекуди в Росії навіть не полінувались і прорахували наслідки запровадження “схеми Асмолова–Тіхонова”. Виявилось, що в Алтайському краї вона приведе до того, що шкільну освіту зможуть отримати не більш ніж 12% дітей, а в Челябінській області – не більше 21% [8]. Усе це було прораховано ще до 17 серпня 1998 р., тобто до падіння реальних доходів більшости населення в чотири рази.

“Реформа” неминуче вела до перетворення Росії в країну неписьменних. А отже – в країну агресивних націоналістів, бо давно доведено, що ксенофобія долається тільки освітою і вихованням.

На щастя, втілити новинку повністю не вдалось. “Реформа” спіткнулась на вищій школі. Бурхливі студентські виступи проти цієї реформи відбулися восени 1997 – навесні 1998 р. в Новосибірську, Воронежі, Єкатеринбурзі, Ульяновську, Челябинську, Оренбурзі, Іркутську. Показово, що центральні ЗМІ старанно замовчували ці масові виступи. 

Однак щодо середньої школи основний задум “реформи Асмолова–Тіхонова” – передача фінансування з рук держави до рук місцевої влади (муніципалізація школи) – був здійснений цілком. Водночас у Росії була ліквідована створена в совєцькі часи розгалужена система позакласної освіти і виховання – всіх цих “будинків культури”, “палаців культури”, “палаців піонерів” тощо. В минулі часи ця система охоплювала загалом до чверті дітей шкільного віку – і більш-менш успішно виявляла серед дітей усіх соціальних прошарків таланти і поставляла їх у сферу мистецтв, на фахову сцену, в науку – за виявленими здібностями. В селищах і невеликих містах (особливо в Сибіру і на Далекому Сході, де довгими суворими зимами життя доволі нудне) така система виховання і освіти охоплювала більшість дітей.

Але упродовж останніх десяти років уся ця система була знищена. Споруди “палаців культури” були скуплені новыми русскими і переобладнані в нічні клуби, казино, ресторани, жахливо дорогі та доступні лише незначній частині населення [9]. Дитячі гуртки були викинуті на вулицю і загинули. Школярі поза школою виявилися полишеними на самих себе – і стали масовою здобиччю злочинного світу і наркомафії. Виникла гігантська кількість мікроскопічних молодіжних банд, котрі й перетворювались часто в банди скінгедів – позаяк кожна така банда була націлена проти “чужих” (хай навіть з сусіднього подвір’я), а вже всякий чорношкірий був “чужим” завідомо.

Таким чином, скінгеди в Росії – продукт не національних, а соціальних змін. Це особливо добре видно з того факту, що банди голомозих виникли саме в значних і найрозвинутіших містах – там, де зосереджені основні багатства і де особливо помітне соціальне розшарування. Підлітки з бідних родин, дивлячись на несподівано розбагатілих чиновників і бандитів – новых русских – заздрили їм і ненавиділи їх. Але зачепити захищених особистою охороною багатіїв боялись і спрямовували свою ненависть на доступніший об’єкт – “інородців”.

І ось що прикметно. У невеликих робітничих містах, побудованих зазвичай навколо одного-двох значних промислових підприємств, які потерпають від найжорстокішої кризи у зв’язку з банкрутством, є, звичайно, молодіжні банди, але скінгедів там не було і немає. Лише останнім часом з’являються “перші ластівки” – як наслідування столицям – і то виключно в містах-супутниках, які оточують мегаполіси... В цих містечках бідні усі, там немає новых русских, там нікому заздрити. Місце ненависти в цих помираючих містечках посіли відчай і туга...

Не менш важливе і те, що в останні десять років у Росії спостерігається процес, який не можна назвати інакше як реабілітацією фашизму. Як не сумно, цією реабілітацією займались не лише праві, але й ліберальні ЗМІ. У боротьбі з комуністичною ідеологією ліберали в 90-ті роки помітно перегнули палку вправо, настирливо рекламуючи консервативні та ультраконсервативні цінності та відповідних мислителів – нерідко безпосередніх предтеч фашизму, як-от Іван Ільїн, Іван Солоневич, Лев Тіхоміров, Константін Победоносцев і Константін Лєонтьєв. Чи, скажімо, давно забутого публіциста початку XX століття Міхаїла Меньшикова, відвертого протофашиста, расиста і антисеміта, розстріляного більшовиками як ідеолога чорної сотні.

І звичайно ж, не в комуністичній пресі (котра звично пишалася перемогою над Гітлером), а саме в ліберальній почалася кампанія за реабілітацію генерала Власова, котрого один час навіть намагалися зробити “головним героєм” цієї війни (як “борця з тоталітаризмом”) – за зразком України, Естонії, Латвії та Литви, де національними героями були проголошені місцеві націоналісти, які воювали в складі військ СС проти Совєцької Армії. Але в Росії громадська думка виявилася менш піддатною для такої пропаганди, і ліберальна влада вимушена була проголосити “головним героєм” війни маршала Жукова.

Загалом, якщо в совєцький період уславлення дій Червоної Армії під час II Світової війни носило нав’язливий і майже маніакальний характер, то в дев’яності роки ця тема стала “невигідною” і “нецікавою”. Ліберальні журналісти навіть публічно розмірковували на тему, що, може, й не варто було перемагати фашистів – коли сьогодні в Росії люди живуть гірше, як в Німеччині.

В шкільних підручниках почалося сум’яття і різноголосся на тему II Світової війни. В одних писали, що агресором був Гітлер, в інших – що Гітлер всього лиш випередив напад Сталіна. В одних писали, що Совєцька Армія визволила країни Східної Европи, в інших – що Сталін поневолив східноевропейські народи. В одних писали, що СССР разом із західними демократіями розгромив фашистський тоталітаризм, в інших – що війна призвела до посилення тоталітаризму в Европі. В одних підручниках поняття “фашизм” і “сталінізм” розділяли, в інших, навпаки, об’єднували під загальною назвою “тоталітаризм”. Учителі розгубились. Хтось взагалі обходив на уроках ці теми, хтось розповідав так, як йому здавалося правильнішим чи вигіднішим. Позаяк загальною тенденцією було “бичувати совєцьку владу і комуністів”, то багато учителів через кон’юнктурні міркування не стільки оповідали про злочини фашистів, скільки невтомно розвінчували Сталіна. На сторінках педагогічних газет не раз писали, що деякі вчителі відмовляються викладати новітню вітчизняну історію, не знаючи, яка концепція “правильна”.

Як наслідок, в головах у підлітків утворилась повна плутанина. 

Нещодавно по одному з каналів російського TV розповіли, що зусиллями шкільних реформаторів час, відведений у школі на вивчення Великой Отечественной войны, був скорочений в шість разів і доведений до двох-трьох уроків! Відтак показані по TV школярі про війну нічого не знали чи мололи несамовиті дурниці – називали, скажімо, героєм Другої світової війни ... Леніна!

Так в країні, яка втратила у війні проти фашизму 35 мільйонів осіб, фашизм з предмета загальної ненависти та презирства перетворився у загадкову та захоплюючу тему для підлітків. Ліберали так захоплено боролися з “червоною небезпекою”, що не помітили, як самі, власними руками, створили моду на фашизм. Я особливо підкреслюю відповідальність лібералів за те, що відбувається, не задля того, аби якось “обілити”, скажімо, КПРФ і Зюґанова. Вони так само не зробили нічого для протидії розквітові скінгедського руху, а своєю націоналістичною риторикою могли лише непрямо сприяти цьому. Але не КПРФ перебувала усі останні роки при владі і не вона контролює у нас ЗМІ.

[1] Московский Апокалипсис. Материалы Парламентских слушаний Духовно-нравственная, морально-правовая и экономическая оценка трагических событий 21 сентября – 5 октября 1993 года и их последствия для России.– М., 1996.– С. 72, 75. Див. також: Свободная мысль.– 1997.– № 10.– С. 109. 

[2] Расистські погроми в Москві (англ.).

[3] Левая газета.– 1993.– № 16.

[4] “Середній” середній клас і “нижчий” середній клас (англ.).

[5] Известия.– 1999.– 24.03.

[6] Реальні масштаби соціального лиха офіційними структурами і центральними ЗМІ замовчуються. Скажімо, в Москві, за даними обслідування, проведеного ЮНЕСКО, усі 100% обстежених школярів-старшокласників були знайомі з наркотиками. В підмосковному м. Відноє 98% обстежених старшокласників приймають наркотики систематично. В чотирьох районах Алтайського краю, які прилягають до Казахстану, також 100% обстежених старшокласників – наркомани. Середній вік наркомана сьогодні знизився до 13 років. Неприродна смертність (смерть від убивств, самогубств, алкогольної та наркотичної інтоксикації) у віковій категорії до 25 років в 16–25 разів (залежно від регіону) перевищує аналогічний показник в цілому для популяції, зареєстрований приріст кількости наркоманів – від 6,5 до 12,5 разів, алкоголіків – від 80 до 160%, ВІЛ-інфікованих – від 12,5 до 18 разів, хворих пранцями (сифілісом) – від 26 до 28 разів, гонореєю – від 12,5 до 32 разів.

[7] Див. також: Учительская газета.– 1997.– № 37.

[8] Алфавит.– 1998.– № 1. Це при тому, що ще у 80-ті роки латиноамериканські учені розрахували, що нині для простого підтримання уже досягнутого рівня економічного і культурного розвитку країни необхідно, щоб не менше 25% населення мало вищу освіту!

[9] Невеличкий приклад. На початку вулиці Правди в Москві на віддалі 500 метрів один від одного були розташовані два будинки культури – БК ім. Чкалова і БК фабрики Ява. У них працювали в сумі більше 60 дитячих гуртків і студій. Сьогодні і там, і там – казино.

Ультраправі “працюють з молоддю”

Все це сприяє праворадикальним і фашистським партіям і організаціям, частина з яких розглядає скінів як свій резерв і “соціальну базу”. В Москві з голомозими активно працює Русский национальный союз (РНС). Його орган – газета Штурмовик була улюбленим чтивом наці-скінів, поки не потрапила під заборону за “розпалювання національної та расової ворожнечі та ненависти”. За деякими відомостями, уже два роки скін-видання Под ноль друкується за кошти РНС. Ба більше, при цьому союзі створений спеціальний “департамент” для роботи зі скінами, призначені відповідальні за цей “напрямок роботи”. Лідер Скинлегиона Гуськов систематично виступає з промовами на мітингах РНС. Намагається впливати на московских скінів і група, яка відкололася від РНС наприкінці 1998 р. і називає себе Имперская партия России.

Інша праворадикальна організація, яка активно працює з московськими скінами – Национальний фронт, котрий останнім часом іменує себе то Церковь Навы, то Клан Навы, то Священная Церковь Единой Белой Расы. В Петербурзі зі скінами працює Національно-республіканська партія Росії, в містах Поволжя і Краснодарі – Русское Национальное Единство (РНЕ).

Нещодавно дуже активну діяльність у середовищі скінів розгорнула ННП – Народна національна партія. Вона особливо активізувалась після того, як заарештований у лютому 1999 р. за звинуваченням в розпалюванні національної ворожнечі її лідер Александр Іванов-Сухаревський опинився в одній камері з лідером скін-групи Русская цель Семьоном Токмаковим. На момент написання цих рядків справа проти Іванова-Сухаревського не була закрита, але він був звільнений з попереднього ув’язнення під розписку про невиїзд за клопотанням депутатів Госдуми і увійшов у першу трійку виборчого блоку За веру, царя и отечество, в регіональних списках якого виявилося близько півдюжини скінгедів. (Блок не був зареєстрований, позаяк не встиг у встановлений законом термін відкрити рахунок у банку).

Особливість роботи ННП серед скінгедів полягає в тому, що ця організація не стільки намагається завербувати голомозих у партію, скільки ширить в їхньому середовищі винайдену Івановим-Сухаревським ідеологію – русизм. Це доволі екзотична праворадикальна ідеологія, втім, цілком доступна свідомості типового скінгеда. Скажімо, незважаючи на постійно підкреслювану відданість православ’ю, русизм доволі поблажливий до арійського поганства (в дусі націонал-соціалізму), оскільки “раса вище за віру” і “кров об’єднує, а релігії роз’єднують”. Русизм перекидає місток від дореволюційного православного монархізму до націонал-соціалізму: згідно з канонами русизму, в XX столітті було “два великих арійських герої” – Ніколай II і Адольф Гітлер, причому Гітлер був месником за “принесеного більшовиками і жидами в ритуальну жертву” Ніколая II і намагався нести “Хрест-Свастику в поневолену жидами Росію”. 

В Москві, Петербурзі та Воронежі змагається з ультраправими у справі впливу на скінів Націонал-більшовицька партія Едуарда Лімонова (НБП). Однак досі вона це змагання програвала. Щоправда, деяких успіхів НБП досягла в Петербурзі, де в парторганізації півтора року тому відбувся розкол, “оновлене керівництво” навербувало близько сотні скінгедів – і ті тепер розважаються виловлюванням наці-скінів, котрих з вигуками “Гітлер капут!” дружно ганяють вулицями міста, а коли доженуть – довго і з задоволенням б’ють ногами.

Втім, успіхи неофашистів у скінгедському середовищі не варто перебільшувати. Расистами скінгеди були споконвіку. Улюбленим способом збування часу у них було і є – напитися пива (чи водки) і піти полювати на вулицях чи в метро на якогось темношкірого студента. Дисципліна їм огидна. Більшість скінів, вступивши в ультраправі організації, невдовзі їх полишає: після п’яного розгулу їх важко примусити себе ходити на партзбори, зубрити фашистських “класиків”, терпляче торгувати газетами тощо. Однак зміни все ж відбуваються. Якщо раніше скіни били африканців і азіатів “абстрактно” – за колір шкіри і за те, що ті “заражають нас СНІДом” і “торгують наркотиками”, то тепер будь-який пересічний скін готовий прочитати вам малописьменну, але полум’яну міні-лекцію про “пригнічувану жидами російську націю”, “світову сіоністську змову” і “майбутнє відродження Великої Росії”.

Показово, що більшість наших ультраправих почали працювати зі скінами тільки після того, як отримали відповідний інструктаж щодо цього від своїх західних “колег”. За останні три-чотири роки із США, Німеччини та Австрії неодноразово приїжджали представники неофашистських угруповань, котрі “обмінювались досвідом” роботи зі скінгедською молоддю. Зокрема, зі США приїжджали “фахівці по роботі зі скінгедами” з Кью-клекс-клену і НСДАП/АО, з Німеччини – “фахівці” з Молоді “Вікінґів” (організація, заборонена в ФРН), Німецького народного союзу, Сталевого шолома (також заборонений у ФРН), Національного народного фронту, Союзу правих і інших груп. Німецькі неонацисти налагодили поставку нашим ультраправим і скінам літератури, спорядження, авдіокасет і “обмундирування” через ультраправі та парамілітарні організації Естонії, Латвії та Литви – Кайтселійт, Омакатсе, Айзсарґів, а до заборони її латвійськими органами влади в зв’язку з серією убивств – і через фашистську організацію Пернокруст. Там же ж, в Литві й Естонії, надруковані російською мовою Майн Кампф Гітлера і Міти XX століття Альфреда Розенберґа, тиражуються авдіокасети з маршами III Райху.

Та й самі російські скіни активно взаємодіють зі своїми західними однодумцями. Не раз до Москви приїжджали західні скін-ой!-групи, а також просто делегації скінгедів. Втім, у низці випадків не можна стверджувати точно, чи були це дійсно “чисті” скінгеди, чи замасковані під них неонацисти.

Терор голомозих

Співставлення наших скінів із зарубіжними дає чимало поживи для міркувань. Перші голомозі з’явились в Англії наприкінці 60-х років. Із сьогоднішнім іміджем скінгеда – хуліганистого молодика, тупого расиста, фашиста і антисеміта – вони не мали нічого спільного. Радше навпаки.

Скінгеди “першої хвилі” були субкультурою робітничих районів Британії, що виникла як молодіжна класова культура протесту проти офіційної буржуазної культури і контркультури тих років. Підлітки з робітничих районів дивилися на британську контркультуру як на “випендрювання” “матусиних синків” з родин “середнього класу” і з багатих родин – розваги маєтних нероб, які роблять вигляд, наче вони проти буржуазного суспільства. Таке уявлення про британську контркультуру було, відверто кажучи, близьке до істини.

На відміну від активного бунтарства молоді в інших західних країнах, увесь молодіжний протест в старій добрій Англії “пішов у гудок”. Ніяких масових молодіжних рухів чи масових організацій в Англії не виникло. Я вже не кажу про барикади чи міських партизанів, як у Франції та Італії. Все замінила рок-сцена, Бітлз, Роллінґ Стоунз, Гу – і велетенська армія інших рок-груп, які намагалися пробитися до успіху. Гіпі та байкери виглядали в Англії несправжніми – та вони такими й були: жалюгідним наслідуванням заморського оригіналу. Англійські гіпі були переважно “пластиковими гіпі”, тобто “домашніми”, вони гіпували тільки по вік-ендах, а решту тижня жили звичним конформістським життям. Байкери (їх тоді звали “рокерами”) теж ніяк не тягнули на окрему “страшну” субкультуру: це були хлопці з high middle class, достатньо багаті, щоб купити дорогий важкий мотоцикл і скористатися ним всерйоз раз на рік – влітку, в період відпусток, коли британські “рокери” з’їжджались кудись на узбережжя: в район Брайтона, Істборна, Борнмута і інших курортних місць.

Щоправда, в Англії наприкінці 50-х – на початку 60-х з’явились дві “доморощені” молодіжні “тусівки” – тедз [1] і модз [2]. Але їх нараховувалось небагато. І ті, й інші були вихідцями з “робітничої аристократії” чи з “нижньої третини” “середнього класу”, і найголовнішим для них був одяг – дорогий і стильний (у кожного зазвичай була лише одна пара одягу). Діти “суспільства споживання”, вони відчайдушно заздрили багатим і хоча б на вихідні намагалися забути про домашні проблеми, нудну роботу – і виглядати багатими неробами. Обидві тусовки ненавиділи одна одну і регулярно влаштовували масові бійки.

Скінгеди зневажали і тих і інших – як “зрадників свого класу”. Їх і били саме як “зрадників”. Аби підкреслити свою класову приналежність, скінгеди випрацювали власний стиль одягу: “донкі” – тепла грубошерста куртка чи напівпальто з шкіряною кокеткою (одяг докерів), грубі штани, довга, до колін, маринарка “зут” і важкі міцні високі черевики будівельників і докерів. Стильним зачіскам “матусиних синків” скінгеди протиставили короткий бобрик (зазвичай з бачками) – голомозими їх, власне, обзивала тодішня довговолоса молодь. А вони пізніше перейняли зневажливу кличку як самоназву.

Найцікавіше, що скінгеди “першої хвилі” любили чорношкірих. Вони слухали “музику чорних” – вест-індську і ямайську музику стилів ска, реґґей і рок-стеді. В клубах і на концертах скінгеди товклись впереміжку з мулатами і неграми – і ніяких конфліктів не було. Уродженці Вест-Індії жили в тих же кварталах, працювали на тих же ж заводах, училися в тих же ж школах, розмовляли на тому ж “кокні”...У відчайдушних бійках скінгедів з рокерами на межі 70-х чорношкірі вест-індці брали участь пліч-о-пліч з англосаксами й ірландцями: діти робітників проти дітей буржуазії.

Невдовзі скінгеди зникли: покоління подорослішало, набуло родин і дітей і, як кажуть в таких випадках, “перебісилося”. “Друга хвиля” виникла наприкінці 70-х років. Вона була породжена економічною кризою, а також тим, що захоплення панк-культурою дійшло нарешті до робітничих районів. Молодь з бідних родин стала витісняти з панк-сцени дітей “середнього класу”. 

Внаслідок жорстокої економічної кризи до середини 80-х років цілі графства в Англії перетворились в “зони соціального лиха” (їх сором’язливо називали “депресивними реґіонами”). Саме тут розквітла субкультура скінгедів “другої хвилі”. Діти безробітних, самі безробітні, підлітки з депресивних реґіонів не бачили жодних перспектив – вони знали, що роботи немає і не буде, грошей немає і не буде. Єдиною розвагою було побитися з іншими подібними – але з сусіднього району. Так встановився новий канон одягу скінгеда. В цьому одязі все суворо функціональне, пристосоване для “стрітфайтінґу” – вуличної бійки: цупкі чорні джинси, дешеві, міцні, на яких погано видно бруд і кров; важкі шнуровані армійські черевики на товстій підошві, зручні для бігу, вони також служили зброєю в бійці, а голена чи стрижена “під нуль” голова – також і для того, аби противник чи поліція не могли схопити за волосся… Іншими словами, між скінгедами “першої хвилі” і скінгедами “другої” не було нічого спільного, окрім назви.

Наприкінці 70-х у Великій Британії активізувались неофашисти, котрі швидко стали для скінгедів зразком для наслідування. З іншого боку, і неофашисти почали активно працювати серед скінгедів. Фашисти дали гроші на створення скін-клубів. Самодіяльні скін-групи, які тяжіли до пост-панку, стали співати пісні на відверто расистські тексти. Улюбленим гаслом скінгедів стало гасло “Збережемо Британію білою!”. Сформувалось поняття “наці-скін”. У наці-скіна з’явилась власна чисто скінгедськая музика – в стилі ой!. Тут із своїх помешкань вилізли скінгеди “першої хвилі”, озлоблені тим, що їх “добре ім’я” кожного дня лають ЗМІ, називаючи “фашистами”. На вулицях британських міст відбулися запеклі сутички між “старими” і “новими” скінгедами. Негідну роль при цьому зіграли британські ЗМІ, котрі вперто подавали ці сутички як “побоїща між ворогуючими бандами наці-скінів”. Взагалі, натхненні пошуками сенсації, магічними “трьома С” (секс, скандал і страх), британські масмедії рекламували наці-скінов так широко, як ніколи не рекламували жодний молодіжний рух Англії.

Результатом цих вуличних сутичок “старих” з “новими” стала поява двох скін-рухів – з одного боку, наці-скінів (“нових”), з іншого – “ред-скінз”, “червоних скінів” (“старих”). “Ред-скінз” майже повністю перейняли новий, зручніший одяг наці-скінів і зовнішньо відрізняються від них тільки нашивками з портретами Леніна, Че Ґевари, Нельсона Мандели чи назвами своїх організацій і лівацьких груп, на котрі вони орієнтуються. “Ред-скінз” сьогодні активно діють в Англії, ФРН, Франції, США, Польщі, Іспанії (в Країні Басків). Виникли значні міжнародні об’єднання “ред-скінз”. Однак західні ЗМІ намагаються про них не згадувати, а от про наці-скінів говорять і пишуть багато і часто.

В першій половині 80-х років наці-скіни з’явились у Скандинавії, Голландії, ФРН, Австрії, США, Канаді, Австралії, відтак – у Франції, Бельгії, Данії та Швейцарії. 

Цікава історія руху в США. Перші скінгеди завелися тут ще в 70-ті роки. Расистами вони не були – крім скінгедів-білих, скінгедів-негрів, скінгедів-пуерториканців, скінгедів-євреїв, скінгедів-латиноамериканців були й групи зі змішаним расовим складом. Всі мирно уживалися і довго не розуміли, чому в ЗМІ про скінів говорять як про фашистів. Але до 1984 р. і в США з’явились групи наці-скінів. Американські дослідники одностайно відзначають, що наці-скіни в США були породжені американськими ж ЗМІ, які настирливо рекламували “подвиги” британських скінгедів-фашистів. Особливо шкідливу роль зіграло TV, молодіжні музичні журнали, а також газети Бостон ґлоб і Вашинґтон пост.

В Европі форпостом руху наці-скінів стала ФРН. Якщо британські чи американські наці-скіни були знані побиттям чорношкірих і азіатів, то німецькі скінгеди одразу уславились убивствами. Їх жертвами були, як правило, турки і курди – гастарбайтери, іноземні робітники. Бували, втім, також випадки убивств тунісців, циганів, тамілів і пакистанців. У Баварії навіть стався напад на італійця – скіни облили його бензином і підпалили. Регулярними стали напади на турецькі та курдські культурні й молодіжні центри, бари і кафе. Цікаво, що наці-скіни ніколи не нападали на місцеві відділення турецької фашистської Партії націоналістичної дії.

Після розпаду “Східного блоку” скінгеди з’явились у Польщі, Чехії, Угорщині, Хорватії, Словенії, Болгарії. Особливо багато наці-скінів у Чехії та Хорватії. Тут жертвами їх терору зазвичай стають цигани. В Чехії насильство скінгедів над циганами стало постійним тлом суспільного життя. Одного разу наці-скінам вдалось навіть влаштувати справжній циганський погром, а двадцять циганів загинули страшною смертю – були облиті бензином і спалені живцем. У Хорватії справа дішла до того, що з країни, рятуючись від скінгедського терору, втекли практично всі цигани (втім, в Хорватії наці-скінів покривав президент Туджман, відомий своїми симпатіями до фашизму).

[1] Власне, “тедді-бойз” і “тедді-гьолз”, від Teddy – ласкавого зменшення імені Едвард; йшлося про британського короля Едварда VII (правив у 1901–1910 роках); тедз наслідували в одязі моду часів короля Едварда.

[2] Від англ. modern – сучасний; назва підкреслювала, що тедз (вороги модз) – “несучасні”.

Суспільство заплющує очі

У світлі того, що відомо про західних наці-скінів, поява голомозих у Росії мала б, здавалось, стривожити якщо вже не владу, то хоча б громадськість. Однак, на відміну від інших хоч трохи ідеологізованих молодіжних субкультур (гіпі, панків, байкерів, брейкерів, трешерів, “кислотників” тощо, з якими у нас або боролися, або, як мінімум, докладно і широко освітлювали в пресі), скінгеди в Росії залишаються для “дорослого” світу темою невідомою і, схоже, табуйованою. Не тільки преса про них намагається не писати, але й вітчизняна академічна наука не бажає їх вивчати. Скажімо, в Англії, на батьківщині скінгедів, про них написані уже сотні три книг і тисячі статей. В США, не встигли ще наці-скіни прийти на зміну “ред-скінз”, як тут же ж було опубліковане фундаментальне дослідження, оплачене урядом і видане спеціально для поліції та інших федеральних служб. У нас, незважаючи на перетворення скінгедів у помітне і по суті вже масове явище, ніхто ними не займається. 

З одного боку, це цілком зрозуміло. Більшість наших соціологів – це жінки середнього віку, котрі елементарно бояться підходити до скінгедів: скіни – найагресивніша з-поміж запозичених молодіжних субкультур – на питання “А чому ви ненавидите негрів?” можуть і по писку дати... Та й нащо займатися “польовими дослідженнями”, якщо легше заробити на життя давно освоєним ділом – проведенням фокус-груп на замовлення західних фірм, які намагаються вияснити особливості російського ринку?

Учені, які професійно займаються проблемами молоді, скажімо, з Інституту молоді, на запитання про скінгедів позичають в Сірка очей, зітхають і починають пояснювати, що на дослідження немає грошей – держава не дає, а різні фонди на цю тему теж чомусь ґрантів не виділяють. “От в совєцькі часи, коли нам спустили вказівку вияснити, що таке гіпі...” – мрійливо згадував один співробітник Науково-дослідного центру при Інституті молоді...

І влада, і, особливо, преса довгий час намагалися взагалі не помічати скінгедського терору. Ба більше, створюється враження, що і міліція, і влада співчувають голомозим. Чой Юн Шик, президент Асоціації південнокорейських студентів, які навчаються в Москві, та Гебріел Котчофа, президент Московської Асоціації іноземних студентів, одностайно твердять, що десятки, якщо не сотні разів московська міліція відмовляла іноземним студентам – жертвам скінів – у відкритті карної справи. Полковник Міхаїл Кірілін з Центру зв’язків з громадськістю ФСБ і Владімір Вершков з прес-служби ГУВС в один голос заявили кореспондентові газети Moscow Times, що їхні служби не розглядають скінів як щось небезпечне [1]. Можливо, існування скінів вигідне для багатьох, позаяк на неорганізованих скінгедів можна звалити власні злочини. Так, саме скінам був приписаний напад на табір таджицьких біженців у Підмосков’ї в травні 1997 р. (коли, між іншим, було убито немовля), хоча очевидно, що погром в таборі проводили фахівці.

Можна навести також чимало прикладів, коли різні видання (газети Век, Деловой вторник, Трибуна) відмовлялись публікувати статті про скінгедів, розцінюючи їх як “чорнуху”, саме явище – як “нетипове”, а тему – як “дуту сенсацію”.

Але навіть тоді, коли влада змушена реагувати на скінгедський терор, а ліберальна преса – освітлювати інциденти, відверто расистське насильство наці-скінів дивним чином перетворюється в “рядове хуліганство”. Скажімо, 17 жовтня 1998 р. група голомозих по-звірячому побила сина посла Республіки Ґвінея-Бісау. Побиття зупинили перехожі, з їх допомогою були затримані два скіни – шістнадцяти і вісімнадцяти років. Але міліція впевнено заявила, що побиття начебто не було пов’язане з кольором шкіри постраждалого, а газета Московский комсомолец опублікувала статтю під красномовною назвою Сина посла Ґвінеї-Бісау побили не на расовому ґрунті…

Політика замовчування (і прихованого сприяння) щодо скінів навела голомозих на думку про безкарність. Коли у квітні 1998 р. скіни розіслали до редакцій московських газет факси, де повідомляли, що на честь чергової річниці від дня народження Гітлера вони “кожного дня убиватимуть по негру”, більшість газет ніяк на це попередження не прореагувало, а ті, що відгукнулись – скажімо, Независимая газета, – сприйняли їх як щось екзотичне, але несерйозне. Насправді ж тієї весни в Москві вперше в історії російського скін-руху була проведена скоординована кампанія єдиних дій, яка викликала міжнародний резонанс, – посольства ПАР, Беніну, Судану, Індії та Ніґерії направили офіційні ноти протесту МЗС Російської Федерації в зв’язку з терором скінгедів. Але в вітчизняних ЗМІ ніхто навіть не спробував оцінити розміри цієї кампанії – а між тим, за підрахунками Асоціації іноземних студентів, тільки щодо темношкірих студентів упродовж місяця після 20 квітня чинилось в середньому по чотири акти насильства в день. Один негр був убитий, і труп його був скинутий в каналізаційний люк в районі Даниловського ринку. Міліція не захотіла пов’язувати цей випадок зі скінгедським “місячником”.

Треба дуже постаратися не побачити такого зв’язку? Дві жінки з родин пакистанських дипломатів у ті ж дні були жорстоко побиті двадцятьма скінгедами на Арбаті. В тому ж районі тоді ж при пасивності міліції була по-звірячому побита скінами вагітна громадянка Індії, у котрої після побиття стався викидень. Врешті, в Філях у травні був побитий і потрапив у госпіталь чорношкірий морський піхотинець Вільям Джефферсон з охорони посольства США. США – не країна “третього світу”. Вперше міліції довелось виявити оперативність і затримати винуватця. Ним виявився двадцатидворічний Семен Токмаков, лідер скін-групи Русская цель (зовні він далеко не виглядає суперменом). Відтак група скінів напала на Генерального секретаря Соціалістичної партії Великої Британії Пітера Таффа, котрий приїхав у Москву для читання лекції. Соціалістична партія розіслала факси про цю подію ЗМІ всього світу. Вибухнув скандал. Про скінів написала газета Москоу таймс і розповів Станіслав Кучер у своїй програмі на ТВ-6. Далі замовчувати випадки расистського терору в Москві виявилось неможливо.

Та й і С. Токмаков був затриманий лише тому, що сам дав інтерв’ю знімальній групі TV, яка прибула на місце події. В інтерв’ю Токмаков розповів про свої расистські погляди і говорив, що негри – це “зло”. Навіть маючи цей запис, міліція “шукала” Токмакова цілих два дні і довго намагалася заперечувати расистський характер інциденту.

“Справа Токмакова” сприяла тому, що скінгеди утвердились у своїй “правоті” та безкарності: вітчизняні ЗМІ приділяли “справі” дуже мало уваги, зате увага західних журналістів не просто зробила Токмакова і групу Русская цель найвідомішими російськими скінгедами, але й сильно підняла престиж групи в скін-русі. Закінчилось усе тим, що члени Русской цели стали погоджуватися на інтерв’ю із західними журналістами тільки за долари.

Суд над С. Токмаковим тривав неймовірно довго – з 9 вересня 1998-го до 27 вересня 1999 р. – і закінчився тим, що він був засуджений умовно і звільнений з-під охорони в залі суду. Новоявлений “герой” потрапив до регіонального списку виборчого об’єднання “Спас” на чолі з “самим” Баркашовим (список, як відомо, зусиллями Мінюсту зі скандалом був знятий з реєстрації).

Ясна річ, усе скінчилося тим, чим і мало скінчитися: скіни перейшли від нападів на “чорних” до нападів і на “білих” також. Згаданий інцидент з Пітером Таффом був не першим і не єдиним, хоча й найвідомішим. Першими “білими” жертвами скінгедів стали ліваки, насамперед – анархісти, з котрими наці-скіни постійно зіштовхувались у молодіжному середовищі як з “конкурентами”. Упродовж двох останніх років у різних містах Росії скіни систематично нападали на них – і на вулицях, і в приміщеннях.

Ось лише кілька прикладів. Навесні 1998 р. бл. десятка скінів з’явились в Музей Маяковського на відкриту лекцію, яку проводила троцкістська група “Комітет за Робітничий Інтернаціонал”, і вигукнули від входу: “Хто тут євреї – виходь!” У відповідь їм вигукнули: “Ми тут усі євреї!” – і зал встав як один. Прикинувши співвідношення сил – у залі було чоловік шістдесят – скінгеди відступили. 

Влітку того ж року скіни побили в метро московського школяра Іллю Будрайтскіса тільки за те, що на ньому була модна майка, на якій була відтворена обкладинка диска рок-групи Rage Against the Machine [2] з портретом Че Ґевари. “Ах ти, гад! – кричали скінгеди. – Че Ґевару носиш, комуніста цього проклятого! Rage Against the Machine – це також комуністи, у них там негр грає!” Сам Будрайтскіс, литовець з походження, виглядав цілком по-арійськи, але, на лихо, йому зустрілись політично дуже грамотні скіни. 

Однак і ця тема виявилась забороненою у нашій пресі. В кількох виданнях я наштовхнувся на одну й ту ж ситуацію. В одній редакції мою статтю про скінгедів вимагали переробити, позаяк в ній говорилось про потурання російським скінгедам з боку нинішніх органів влади (лаяти “демократичну владу”, виявляється, не можна – це означає “лити воду на млин комуністів”), а також розповідалось про напади скінгедів на ліваків (що особливо не подобалось редакції). Вважалося, що “ідейно невитримані” частини треба переписати. На ідеологічну цензуру совєцького зразка я не погодився. Стаття не вийшла. В іншому виданні з невеликої оглядової статті про скінів були ретельно вилучені всі приклади терору наці-скінів проти лівих. На жаль, про це цензурне втручання я дізнався уже постфактум. Після такого досвіду мимоволі починаєш підозрювати, що деякі наші ліберали зацікавлені в існуванні скінгедів, поки скінгеди б’ють ліваків і не чіпають їх самих, лібералів.

Події у нас в країні розгортаються точнісінько так, як вони розвивалися в Чехії та Польщі. Там теж наці-скіни спершу били “чорних” (циганів), відтак почали бити анархістів, а тепер б’ють взагалі будь-кого, хто висловить обурення їхньою “діяльністю”. Але в Чехії наці-скінам протистоять місцеві анархісти, котрі, на відміну від наших, “круті” і на розправу швидкі. Один чеський анархіст, на котрого півтора року тому напали в шинку скіни, просто вийняв пістолет і підстрелив двох скінгедів, після чого, природно, сів у в’язницю. А в Польщі наці-скінам протистоять “ред-скінз”.

В Росії “ред-скінз” практично немає. Невеликі групи “ред-скінз” з’явились нещодавно лише в Бєлгороде і Вороніжі. Створена зусиллями краснодарських анархістів група “ред-скінз” успішно била місцевих наці-скінів, але до осені 1998 р. через “запаморочення від успіхів” розвалилася. Інших прикладів немає.

А влада з наці-скінами не бореться. Немає і антискінгедської пропаганди. Урядове телебачення таврувало в останні роки шахтарів, американців, комуністів, ваггабітів – кого завгодно, тільки не фашиствуючих голомозих. Про відсутність шкільної освіти уже йшлося вище. У мене виникає враження, що влада свідомо чи підсвідомо не бореться зі стихійною фашизацією підлітків.

Невже нашими лібералами, які перебувають при владі, рухає той “великий страх”, котрий рухав їхніми однодумцями у 20-ті роки в Західній Европі? Закінчилось це погано. Мені доводилось багато разів читати запізнілі скарги італійських і німецьких лібералів першої половини століття – от, мовляв, ми-то гадали, що ці фашисти будуть бити комуністів, послужать їм противагою, стануть додатковим захистом від “червоної небезпеки”, заради цього ми заплющували очі на їхні “подвиги”, заради цього ми давали їм гроші, а вони, невдячні...

У прямому зв’язку зі скінгедським терором аналогічні запізнілі скарги уже чутні в Польщі та Чехії. От, скажімо, відомий в минулому діяч Солідарності Анджей Словік скаржиться: “Коли ми добились ліквідації викладання ідеологізованих гуманітарних предметів, ми були переконані, що чинимо правильно: нових підручників не було, нові, некомуністичні, концепції не встигли розробити. Хіба могли ми подумати, що все захопить Церква – причому найправіші сили Церкви, люди з середньовічною свідомістю – і що наші діти почнуть голити голови, зачитуватися біографією Отто Скорцені, носити шкіряні куртки зі свастикою і, скандуючи: “Поляк є католик!”, бити циганів і українців?” [3].

За ним слідує і активіст “оксамитової революції” в Чехословаччині Франтішек Кваснічка: “Ми різко хитнули вправо вісь суспільної свідомости. Ми старанно відштовхували все, що, як нам видавалось, мало стосунок до лівих ідей, – навіть якщо це була ідея расового рівноправ’я чи просто слово “солідарність” <...> Ми самі скоротили до мінімуму <...> історію війни (Другої світової. – А.Т.) і окупації, щоб не дратувати багатого західного сусіда (Німеччину. – А.Т.) <...> вивчення гуситських воєн – раз їх так любили уславлювати комуністи <...> в школі перестали говорити про колоніальні завоювання – і, відтак, про те, що негри й індіяни – такі ж люди, як і ми, европейці... Ми самі породили “голячков” (голених. – А.Т.), ми самі винуваті в циганських погромах і двадцяти циганських Гусах (йдеться про чеських циганів, спалених скінгедами заживо. – А.Т.) [4]”.

Схоже, наші ліберали не хочуть учитися на чужому досвіді.

[1] Див.: Allen N. Moscow Skinhead Violence. – The Moscow Times –1998.– 23.03.

[2] Бунт проти машини (англ.).

[3] Parada.– 1993.– № 50.

[4] ANTIFA-Listy.– 1995.– № 22.

Російський фашизм: міт і реальність

Влітку 1994 р., коли російську пресу охопив черговий приступ істерії з приводу того, що не сьогодні-завтра до влади прийдуть фашисти, я опублікував у Новой ежедневной газете статтю Міт про “фашистську Росію”, де пояснював, що ніякої перемоги фашистів на днях не буде і бути не може з наступних причин. 

Для перемоги фашизму, як показують компаративні дослідження, потрібне поєднання багатьох чинників: 

наявність “середнього класу” – соціальної бази фашизму; наявність тривалої гострої політичної кризи; 

наявність революційної ситуації (на стадії переходу до бонапартизму чи в інших випадках – на стадії загрози встановлення революційної диктатури); 

існування масових (числом в сотні тисяч і мільйони осіб) фашистських рухів, які мають власні збройні загони, які накинули суспільству масовий політичний терор, яких підтримує і постачає зброєю військо і/чи поліція; 

підтримка значного приватного промислового і фінансового капіталу. 

Для перемоги фашизму необхідно, щоб фашистські рухи випрацювали єдину ідеологію, причому ця ідеологія уже пройшла б стадію адаптації і стала привабливою та зрозумілою широким масам. Необхідні також моральна самодискредитація представницької демократії, широке поширення в суспільстві мілітаристських ідей, войовничого націоналізму, елітаризму і культурного примітивізму.

Тоді в Росії всі ці фактори були відсутні. Замість єдиного масового фашистського руху зі своїми збройними загонами, які чинять політичний терор, існувало безліч мікроскопічних конкуруючих фашистських і протофашистських сект, які практично не чинили жодного впливу на маси і змагалися навіть не на рівні лідерів і гасел, а на рівні різних фашистських (протофашистських) ідеологій. Не були надто поширені расистські, соціал-дарвіністські, геополітичні і т. п. ідеї. Не було “середнього класу” в західному розумінні – а його совєцький ерзац стрімко зникав під ударами економічних реформ. В Росії тоді був відсутній значний промисловий і фінансовий приватний капітал, який з якоїсь причини був би зацікавлений в підтримці фашистів. Не було прикладів підтримки фашистів з боку армії, суспільство негативно ставилось до пропаганди мілітаризму (навпаки, армія була предметом постійної критики), не було офіційно підтримуваного (чи принаймні офіційно терпимого) войовничого націоналізму тощо.

На 2000 р. становище змінилося. По-перше, стало помітним зближення різних фашистських і протофашистських організацій і груп в сенсі ідеології. Окреслилося коло ідей, прийнятних для усіх ультраправих: російський націоналізм у великодержавній, імперській формі, антикомунізм, антилібералізм, антиамериканізм, православ’я, антисемітизм і расизм (в “арійському” варіанті).

По-друге, представницька демократія в Росії себе катастрофічно дискредитувала, слово “демократ” стало лайкою, ледь не синонімом слова “злодій”; в суспільстві відродився мілітаризм, і “хорошим тоном” стало хвалити армію, а не критикувати її; водночас відбулася реабілітація геополітики і соціал-дарвінізму (на жаль, соціал-дарвіністські ідеї були підняті на щит саме неолібералами, які взялися розповідати публічно про “гени успіху”, “біологічну схильність до підприємливості” тощо). Коли йдеться про елітаризм і культурний примітивізм, то перший був сформований правилами гри, нав’язаними суспільству “олігархами”, – і тепер, на відміну від кінця 80-х – початку 90-х (епохи “масових демократичних рухів”), вітається і уславлюється кастовість і елітарна замкнутість (а значить, взамін ідеї рівноправ’я в суспільстві утвердилась ідея зміни еліт); культурний же примітивізм забезпечується небувалим розквітом маскультури, бульварної преси, “мильних опер” на TV і “попси” на сцені. 

По-третє, у фашистів з’явились гроші. Звідки – це їх найбільша таємниця. Тільки РНЕ на це питання відповідає: заробили – і посилається на свої численні охоронні підприємства. Решту вимушені неохоче визнавати: гроші дають бізнесмени. Це поки що не такі гроші, які давали Гітлеру і Муссоліні, але це уже інша ситуація: в Росії з’явився приватний капітал, який фінансує фашистів.

По-четверте, влада стала патронувати фашистам. Поки що це помітно лише подекуди в провінції (в Краснодарі, Вороніжі, Саратові, Самарі тощо) – і не завжди на рівні обласного керівництва, а часто на рівні підпорядкованих йому структур (зазвичай правоохоронних органів, це, скажімо, в Воронежі дуже помітно). Показово, що численні виступи центральних газет, які розповідали про такий симбіоз, ніяких наслідків не мали, хоча опубліковані уже десятки статей в різних газетах – починаючи з неоліберальних Нових Известий і закінчуючи прокомуністичною Советской Россией!

По-п’яте, в епоху першої Чеченської війни на державному рівні були відроджені імперська ідея і великодержавний націоналізм – і це дуже допомогло фашистам. Крах ілюзії, наче Захід безкорисливо “нам допоможе”, також сприяв зростанню великодержавних і націоналістичних настроїв. Скочування Росії на рівень країни “третього світу” і поразка в першій Чеченській війні лише підігріли такі настрої. Урядова задумка із створенням “національної ідеї” чи перейменування “Дня незалежности” в “День Росії” – події одного ряду. Конфлікт з Заходом через Югославію та офіційна великодержавна риторика часів другої Чеченської війни – лише наступні й дедалі відвертіші кроки в тому ж напрямку. Не випадково всі праворадикальні видання, починаючи з осені 1999 р. в один голос гордо нахваляються тим, що прем’єр-міністр Путін говорить тепер те саме, що вони писали кілька років тому!

По-шосте, став помітним прямий контакт армії з націонал-патріотичними, протофашистськими організаціями – козачими об’єднаннями (на Півдні Росії). Це саме той класичний випадок, коли регулярна армія навчає, одягає і озброює войовничу націоналістичну організацію.

Нарешті, по-сьоме, фашисти знайшли свою “соціальну базу”: молодь. Це не лише скінгеди чи діти козаків. Склад усіх праворадикальних організацій різко помолодшав, чисельність їх виросла виключно за рахунок молоді. В умовах фактичної заборони на виховну роботу в школах, в обставинах розвалу системи освіти, зростання безробіття, деіндустріалізації, злиднях, в умовах загальної ідеологічної та моральної кризи, позбавлена перспектив молодь просто приречена стати легкою здобиччю фашизму. Причому до фашистів підуть не найгірші. Найгірші “сядуть на голку” чи до в’язниці. Той, хто приходить до фашистів, все ж шукає якихось ідеалів, хай і на вкрай примітивному рівні.

Особливо мене, як фахівця, котрий професійно вивчає фашизм, лякає факт широкомасштабної допомоги західних фашистів російським. Я вже казав про це вище, але не можу не повторитися. В Росію постійно приїжджають емісари з США і ФРН, які навчають наших ультраправих навичок “роботи з молоддю”. Один тільки список німецьких неофашистських організацій, які ділилися таким досвідом, вражає: Комбат-18 – Дойчланд; Німецька активна група; Дойче-Руссіше Гемайншафт; Націонал-демократична партія; Товариська корпорація Штайнера; Нове товариство Трептов; Союз правих; Національна ініціатива; Молодь “Вікінґів”; Сталевий шолом; Німецький народний союз; Національний народний фронт... Німецькі неонацисти добились більших успіхів у пропаганді своїх ідей серед молоді – особливо у східних землях Німеччини. Їм є що розповісти своїм російським однодумцям.

Звичайно, це ще – не предтеча фашизму. І надалі відсутні чимало факторів, необхідних для перемоги фашистів. Але уже помітна ситуація, яка дозволяє фашистським рухам всерйоз і надовго закріпитися на політичній сцені Росії – і успішно розвиватися, навіть ігноруючи парламентські методи боротьби. Особливо небезпечне те, що фашисти швидко посилюють свій вплив саме в молодіжному середовищі. Сьогодні політикою в Росії активно і свідомо цікавиться менше 4% молоді. З них більше половини симпатизують саме фашизмові. Якщо так піде й далі, російське керівництво дочекається, що вся наша молодь розділиться на аполітичну і апатичну наркотизовану більшість, з одного боку, і на політично активну фашиствуючу меншість – з іншого.

Про таке майбутнє не хочеться й думати.

27 січня 1998 – 14 грудня 1999 р.

Переклав Андрій Павлишин

Перекладено за виданням: Дружба Народов.– 2000.– №2.

Джерело: http://www.infoart.ru/magazine/druzhba/n2-20/taras.htm